Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.
Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.
Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?
Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.
Нависли хрести над часом. Буває й гірше.
Жилося по-людськи — і легко було вмирати.
По метру на брата (рядки безконечних віршів).
Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.
Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.
Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.
Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.
Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.

Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,
Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,
Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,
Та бракує йому розуміння останнього кроку.
Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.
Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.
Я приходжу сюди після кожної першої страти.
Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.

Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,
На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.
Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —
Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,
Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,
Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…
Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні
І знеможені болем, який починається в лоні.
Нахились над водою — і зможеш побачити небо,
У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.
Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.
Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.

Не май мене. Не мучся наді мною,
Світ, як папір, рвучи і кленучи.
Я буду поруч, теплою рукою
Твоє обличчя гладячи вночі.
Уся не вмру, не перейду, не зникну —
Тихенько кану в груди небесам,
Щоб ти уранці, відчинивши вікна,
Зі мною опинився сам на сам.
Зі світла свого, наче з того світу,
Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.
Люблю — тебе приречена любити —
І в цім житті, і понад цим життям.

Скільки золотої безнадії
У жовтневих дещицях роси!
Вже не пам'ятаються події —
Лиш відлуння, тільки голоси,
І рука, яка тобі тремтіла,
Аж цигарка вичахла терпка.
Два світила — твого й мого тіла —
І шорсткі зазубрини листка,
Що упав назавжди, на ніколи,
На подушку, все іще твою.
І лягло в долоні серце голе,
Як листок безодні на краю.

Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,
Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить,
Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…
Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.
Скільки тої цикути вливається в очі назавше,
Скільки меду того умивається з рук і з облич!..
Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши,
Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.

Вузголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі
Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.
Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала.
Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.
Переховую потай в сукняній кишеньці обійми
Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.
Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо
Голосами прощань. І удруге — прощань голосами.
Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.
Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.
Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —
Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання.
Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива.
На околицях щастя торгують сухими квітами.
Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання дива
Накладається втома, безмежна, як в паралітика.

Ти не любиш мене, ти мене не полюбиш удруге.
Не промовивши «так», не наважишся кинути «ні».
Не коханий, не ворог, що вчасно не названий другом,
Не остання бджола на прозорій від воску стерні.
Випадкова вона — вдалині, ще зникає у білім,
Має в серці не мед, тільки повні човни гіркоти…
Я любила тебе тільки трохи, бо більше не сміла.
Я любитиму знову, та то уже будеш не ти.