Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Після смерті важчає утричі
Кожне слово у моїх руках.
І темніють очі на обличчі,
І біліють вишні по снігах.
І стає дорогою прожите,
Поки непрожите настає.
І лягають, мов хрести на квіти,
Два зітхання — наше і твоє.

Не знаю, як нас звати, як нас звати,
Коли в мені вишіптується Бог.
Печаль не має імені чи дати.
Усе воздається. Двічі. За обох.
За кожне слово. За неслово кожне.
За все, чого не сталося. За світ.
За те, що у мені моє тривожне —
Несповідимі мед, вогонь і лід.

Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові
Ворушиться під серцем і ляка.
Рука холодна в смерті. А в любові
Караюча здригається рука?
Всевірую — і знаю, що не можу
Любити не словами молитов.
Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим,
Який — ціна за мову і любов.

Валькирії в альковах, звуки снів
Сандалового дерева над ложем…
Ти був одним із тих, хто не зумів
В мені затамувати перше — боже…
Ти був із тих, хто не подав руки,
Післяпроживши в дивному шалене.
Стояла в майже білому, шовки
Текли по жилах, вислизнувши з вени.

Ця майже пристрасть не зашкодить тиші.
Я жінка ночі, а тому не сплю.
Стримлять із горла недожиті вірші,
Що їх усі, прокинувшись, спалю.
Повір спочатку — я тобі боліла.
Повір наприкінці — і засвіти
Моє занадто паперове тіло,
Хоч вогнища розпалюєш не ти…

Єречі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…
Загусла застиглість очей і незнайденість суті…
Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем,
До щему — з питанням: зректися? чекати? бути?
Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав.
Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах.
Хіба перед смертю торкнуся твого плеча —
Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.

Щось розділяє нас. Невже любов?
Ота моя, для тебе завелика?
Тож я страждаю мовчки — недоріка —
З губи солону злизуючи кров.
Тоненький контур смутку, несльота.
Трамвай відміряв такти — і поїхав.
Лишилась осінь — трепетна і тиха,
Вона й мене сховає, золота…

Ямайже божевільна, як зело,
Підкошене чи болем, а чи лезом.
Забудь мене, бо я ховаю безум
В душі, яка спокутувала зло…
Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» —
Ти майже близько, ти занадто поруч.
А я — не жінка, а поезопокруч —
Ламаю серце з сонця й кришталю.

Явиголошу біль. Я вихолощу втому,
Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття.
Іду, немов у смерть, до Господа додому,
Усю свою любов і все своє життя.
Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив,
Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ.
Я реставрую світ — як вперше бачать діти…
Прийми в мені усе, а решту все — замовч.

Ямовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана.
Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем.
І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана.
Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем…
Був такий чоловік — перерізав мені пуповину
І лишив ненароджену там, де нічого нема.
Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину.
Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма.
Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми
Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет.
Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми…
Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.

Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти,
Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути.
Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти.
Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути.
Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні.
Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати.
А тепер я умію любов всеприймати. Мені
Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.