Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні,
Тільки сенс листопаду — як наслідок довгого посту.
Мов померлий — у смерті, в любові зізнайся мені,
Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто.
Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —
Льодостав сокровенного — Божою карою висне.
Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,
Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.
Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.
Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини,
І осущує стебла своїм не добром і не злом,
А відсутністю права шукати для них середини.
«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»
Звільни мою душу від каменя мого плачу,
Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.
Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу,
Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.
Це наче надія, яку ти для мене беріг, —
Мов щойно з потопу, із Божого того веління.
Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на поріг
Розгублену жінку з моєю щасливою тінню.
«Моя молитва, мов коса до пояса…»
Моя молитва, мов коса до пояса,
Розплетена і вмочена в росу.
Ще надто рано, ще не маю голосу,
Ще, наче сонце, на плечах несу
Тяжку, як вічність, золотисту голову,
І надить сон мене на манівці…
Сльоза ув оці закипає оловом —
І застигає каменем в руці…
«Закаменію. Це не любов — цемент…»
Закаменію. Це не любов — цемент.
Сік мезозою буде мені ячати.
І розірветься сон, і прокинусь вщент —
Біла й невинна, ніби душа зайчати.
Буду тремтіти сіро. Згризу стебло
Зимних твоїх обіймів, яких немає.
І усвідомлю нас як добро і зло.
Це не любов, а камінь. І вже світає…
«Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..»
Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!
Відчини позостале, хай стану для Тебе водою,
Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав,
І в отої роси, що горить під зорею отою.
Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине:
Так накульгує серце, що важко ступати на ногу.
Тож помилуй мене (я воістину знала земне) —
І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.
«Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»
Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней,
Хай холоне вода, не розлита Богом в озера.
Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, —
Salva venia dixi et animam meat terra.
Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми.
Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате.
Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми.
Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти?
«Як впізнати тебе серед каменів цих…»
Як впізнати тебе серед каменів цих,
Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?
Предковічні слова — у пісках золотих,
І у тій, що у тілі Адамовім, глині.
Я кохаю тебе. Я минаю тобі.
Я старіюся тихо, поволі, дитячо.
І каміння, як крила на спинах горбів,
Розбруньковує душу свою янголячу.
«Занадто вечір в скронях стугонить…»
Занадто вечір в скронях стугонить,
Занадто серце б'ється, бо навіщо
Втікач у небо розбиває днища
Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить
Настане інший вечір. Знов і знов
Повторюється час і сила страти.
І я, іще не навчена питати,
Молю у Бога, що таке любов.
«Йдучи за сонцем і супроти зір…»
Йдучи за сонцем і супроти зір,
Жируючи за табуном на паші,
Німіє звір, бо розуміє звір,
Що кожна кров спіткає душі наші.
Вогнями в ніч вгризаються міста,
Спустошені прибулими знізвідки.
Їх кінцесвітні спрага й нагота
Є одкровенням про пришестя Свідка.
«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.
Камінь якогось бога, сила котрогось права.
Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,
Горло перетискає мертва вода, як слава.
Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.
Спроба втекти від себе: що там за самотою?
Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:
Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.
«Смерть настає. Земля стає важкою…»
Смерть настає. Земля стає важкою
І тоншає, і тане на руці.
Побудь зі мною, перебудь зі мною
Моє вмерзання в мох і в камінці.
Люблю тебе — чим далі то до скону,
Але ж і в смерті щось всепромине.
Забудь, як віддаровану ікону,
Тобі з тобою втрачену мене…
Читать дальше