Марк Фалкс - Як керувати рабами

— Досить уже, — озвався я.

Та він так розійшовся, що його неможливо було спинити.

— Ви не знаєте, як воно — бути рабом. О, як я ненавидів, коли ви, чванливі римляни, підкликали мене: «Хлопчику, ходи-но сюди!» Особливо коли це робив шмаркач, у якого ще й пушок на підборідді не пробився. Або коли від мене чекали, щоб я приніс нічного горщика. Чи коли в мене бурчало в животі і я пас очима недоїдені кремові тістечка на столі й зовсім неторканих курчат, а мені казали, що зі столу господаря нічого брати не можна, бо така їжа — не для рабів. А що бісило мене найбільше, так це коли пани називали нас, рабів, жадібними ненажерами, хоча нам нічого взагалі не діставалось. Ви не гірше за мене знаєте, Фалксе, що не лише вільновідпущеники — усі римляни купують рабів, аби похизуватися перед сусідами та друзями. Усі ми купуємо їх, скільки зможемо, — не через те, що аж так потребуємо їхньої праці, а просто щоб продемонструвати іншим, які ми багаті та поважні пани.

Звільнені раби не залишали своїх господарів, щоб дійсно жити на волі. Від колишніх невільників очікувалося, що вони демонструватимуть шанобливе ставлення до людини, яка тепер вважалася їхнім покровителем (патроном), і, як залежні особи, вони були зобов’язані надавати колишньому господареві певні послуги. Необхідність надання таких послуг могла бути підтверджена через суд, якщо відпущений на волю раб відмовлявся від виконання обов’язків. Юридично колишній господар не міг застосовувати до свого колишнього раба фізичні покарання, але існує приклад, коли суддя відмовився розглядати скаргу вільновідпущеника, який розцінив ляпаси від покровителя як приниження своєї гідності. Листи Цицерона до його розумного й освіченого колишнього раба Тирона містять низку жартівливих погроз: він каже, що треба було б добряче відшмагати Тирона за те, що той не відповідає на листи. Схоже, що господарі продовжували спілкуватися з колишніми рабами в певній манері, яку вони, безсумнівно, вважали «веселою», але ми розуміємо, що адресатам вона такою не здавалася. Дивись Статтю Мері Бірд «Як створити книжку з листів» у книжці «Класика в дії: нариси Давньої Греції та Рима» під редакцією П. Вайсмана (P. Wiseman. (ed.) Classics in Progress: Essays on Ancient Greece and Rome. P. 103–144).

Після звільнення чимало колишніх рабів наполегливо працювали, щоб досягти того, чого не змогли домогтись у стані невільників. Про те, як вони пишалися своїми досягненнями, найвиразніше свідчать могильні плити, що збереглися до наших часів. Померлих зазвичай зображено одягненими в тоги, що їх могли носити тільки вільні громадяни Риму. Деякі з колишніх рабів здобули неймовірне багатство та владу. Звичайно, ці щасливчики становлять лише верхівку айсберга. Проте була й незчисленна кількість звільнених рабів, які хоч трохи піднялися соціальною драбиною і так чи інакше покращили умови життя для себе і своїх родин.

Саме такий різновид соціальної мобільності відрізняє рабство Риму від рабства Афін, де громадянський корпус був більш фіксованим і сталим. За рахунок звільнення великої кількості рабів римське суспільство було здатне асимілювати багато нових громадян. Проте це не означає, що соціальний успіх колишніх рабів не викликав обурення. Одним із документів, у якому міститься чимало насмішок над цими скоробагатьками, є «Сатирикон» Петронія, написаний у середині І ст. н. е. У цьому творі описуються прикрі пригоди чоловіка на ім’я Енколпій та його шістнадцятирічного товариша Гітона. Немало сторінок «Сатирикону» присвячено обіду, що відбувся в будинку казково багатого вільновідпущеника на ім’я Тримальхіон, куди було запрошено двох друзів. Їжа, що її вони бачать перед собою, є рідкісним поєднанням екстравагантності й несмаку, а гостинний господар докладає всіх можливих зусиль, аби справити враження на своїх шляхетних гостей за допомогою показної розкоші. Увесь текст написано в глузливому тоні, автор висміює як уже згадану поведінку, так і мову та манери Тримальхіона і подібних до нього людей. Але «Сатирикон» є художнім твором, у якому все навмисно перебільшено, щоб зробити оповідь кумеднішою. І все ж таки в цьому творі неважко побачити сліди прихованого обурення та неприязні, що їх римське суспільство відчувало до тих, чиє соціальне становище хоч трохи поліпшувалося.

Не всі відпущені на волю були однаковими, як не однаковими були й самі раби. Деякі з них посідали впливове становище, наприклад ті, котрі мали стосунок до імператорського дому. Завдяки їхній близькості до центральної влади ставлення до них було окремо прописане в законі. Інші — обдаровані вчені та письменники — досягли видатних успіхів. Проте більшість із них були зовсім не такими успішними, як Тримальхіон. Не слід вважати, що ворожнеча між вільновідпущениками і їхніми колишніми господарями була поширеним явищем. Багато колишніх рабів згадують про вдячність до своїх покровителів за те, що ті надали їм допомогу в подальшій кар’єрі. А інші скористалися привілеєм бути похованими в родинній гробниці свого патрона.