Марк Фалкс - Як керувати рабами

Ці імператорські раби та вільновідпущеники є самі собі господарями. Вони відокремлені від решти суспільства, і це найбільш яскраво виявляється в тому, як тісно вони пов’язані одне з одним. Я бачив кілька майстерно виготовлених надгробків, які вони створили для товаришів, що працювали в тому самому підрозділі імператорської адміністрації. Я навіть бачив могили, де вони мали б після смерті лежати разом — настільки близькими були їхні стосунки за життя.

Та це радше винятки. Більшість відпущених на волю рабів не можуть утриматися від демонстрації того, що вони, хай і до певної міри, є справжніми римлянами. Це можна побачити скрізь на їхніх могилах. Вони, схоже, вважають надгробки тим місцем, де можна заявити про себе вічному місту [49] Вічним містом прийнято називати Рим. і його громадянам. Частково це можна зрозуміти, але їхні могили завжди мають такий пишний вигляд і так хитромудро прикрашені, що від них аж пашіє самозвеличенням, але досягнення тих, хто в них лежить, часто є більш ніж скромними. Вільновідпущеники нерідко чіпляються до вас із детальними розповідями про те, наскільки багатими вони стали, і не можуть зрозуміти того простого факту, що справжнє багатство не потребує похвальби, бо виявляє себе у стриманій поведінці та відповідному характері людини. Той мій сусід, Тримальхіон, якого я згадував раніше, закидав мене розповідями про те, скільки пшениці дають його маєтки та скільки волів упрягли до роботи сьогодні зранку. Він навіть мав спеціального раба, котрий приходив до нього й докладно розповідав про все, що сталося за день: у рабинь Тримальхіона народилося тридцятеро дітей, раба на ім’я Митридат було покарано за лайку на адресу господаря, десять мільйонів сестерціїв було віддано на зберігання, а в садах Помпеї сталася пожежа…. На цьому місці Тримальхіон урвав його:

— А це ще до чого? — запитав він. — Коли це я купив сади Помпеї?

— Минулого року, — покірно відповів раб. — Але у звітах вони з’являються й досі.

Тоді Тримальхіон почервонів від злості й велично проголосив:

— Я забороняю згадувати у звітах куплені для мене маєтки, якщо мені нічого не говорили про них протягом шести місяців.

Усе це мало вигляд досить жалюгідної спроби справити на мене враження, і, звичайно, я не повірив жодному слову з почутого.

Це було перед вечерею. А коли ми лежали, чекаючи на їжу, до нас підбігли єгипетські хлопчики-раби і злили нам води на руки, а інші з дивовижною спритністю крізь сандалі підрізали нам нігті на ногах. Роблячи це, хлопчики голосно співали. Співав, здавалося, весь будинок. Навіть коли я наказав хлопчикові принести напій, він голосно проспівав моє замовлення. Враження було таке, що я прийшов не на вечерю, а на концерт. Потім з’явилася їжа. Принесли величезну тацю. На таці стояв бронзовий віслюк, на якому висіли два кошики з білими та чорними маслинами. На двох тарелях були делікатеси. Були там ліскульки, [50] Ліскульки — дрібні гризуни, страви з яких у Давньому Римі вважалися делікатесом. Ліскульки подавалися фаршированими горіхами або варені в меду. посипані маком і побризкані медом, а також гарячі ковбаски на срібній пательні, прикрашені чорносливом і зернами граната. На таці було позначено ім’я Тримальхіона і вагу срібла, з якого її виготовили.

Ми вже взялися до цих закусок, коли під звуки музики занесли Тримальхіона. Він розташувався на купі маленьких подушок. Його виголена голова стриміла з червоного плаща, а навкруг шиї було пов’язано серветку з широкою пурпуровою смугою, як у сенатора. На мізинці лівої руки виблискувала масивна золота каблучка, а на сусідньому пальці — трохи менша, з дрібними залізними зірочками. А потім, на випадок, якщо цих коштовностей не буде видно, він вивільнив праву руку, прикрашену золотим браслетом і браслетом зі слонової кістки з пластиною зі щирого золота.

Та найгіршим у цьому всьому несмаку було те, як вихвалявся ним господар. Коли Тримальхіон побачив мою посмішку, це його відверто роздратувало.

— Над чим смієтеся? — запитав він. — Ви, звичайно, шляхетний римлянин, але і я є людиною серед таких самих людей. Я не маю ніяких боргів, навіть копійчаних. Під судом ніколи не бував, бо не заборгував нікому. Тепер от я купив нерухомість, різні срібні вироби… Вдома маю двадцятьох слуг і собаку! Я зробився членом колегії шести жреців Авґуста. [51] Колегія жерців у стародавньому Римі, заснована для шанування культу імператора Авґуста. Я навіть викупив рабиню, з якою жив, так що тепер ніхто не буде її мацати.