Джефф Сазерленд - Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час

Я прийшов до думки, що найкращим варіантом для нас є все це змінити. Проблем було надто багато, щоб усувати їх окремо, тому я вирішив створити компанію всередині компанії. Я попросив нашого генерального директора Рона Гарріса дозволити мені сформувати окрему організацію з усіх залучених до проекту створення мережі банкоматів. У нас буде власна команда продажів, власна група маркетингу та власні фінансисти. Рон був блискучим і творчим керівником, який мені довіряв. Мабуть, за керівництва когось іншого це б ніколи не вдалося реалізувати. Почувши про мою ідею, він сказав мені: «Сазерленде, якщо ви хочете взяти на себе цей головний біль, то візьміть».

Я так і зробив. Я пішов до розробників та менеджерів і сказав їм: «Перше, що нам треба, це припинити робити речі, які нас убивають». Це як у тому старому жарті про людину, яка б’ється головою об цегляну стіну лише для того, щоб відчути, як це добре, коли перестане. «Ми маємо визначити кращий спосіб роботи, – сказав я їм, – і почати слід негайно».

І ми створили цілу невеличку компанію у формі єдиної команди, поділеної на групи. При цьому премії базувалися не на індивідуальній продуктивності, а на продуктивності всієї компанії. Ми задіяли концепції та інструменти, які десять років потому знайшли своє місце в Scrum (наприклад: власник продукту, беклог проекту та тижневі спринти), детальніше описані нижче та викладені в додатку. Через шість місяців ми стали найприбутковішим підрозділом у компанії. Прибутки на 30 відсотків перевищили видатки. Наші системи Nonstop Tandem стали першими онлайновими автоматами для транзакцій, яким банки довіряли достатньо, щоб їх використовувати. Ми розгорнули їх по всій Північній Америці. У наші дні, у яку б частину країни ви не поїхали, банкомат знайдеться скрізь. І всі ці машини точно знатимуть, скільки грошей на вашому рахунку. Моя команда добряче над цим попрацювала. Ага, нема за що.

Після моєї першої кар’єри в армії, а другої – в освіті, прийшовши в бізнес, я почувався свого роду аутсайдером. Проте точка зору сторонньої людини якраз і стала одним із найцінніших моїх активів. З першого ж дня для мене стало загадкою, чому люди наполягають на роботі способом, який наперед є неефективним та марнотратним, дегуманізованим і просто гнітючим. Гадаю, вони вважали, що так діють усі, а тому він, мабуть, найкращий.

Мені дійсно подобалося працювати в MidContinent , але я прагнув випробувати свої вміння та навички на нових викликах. Закінчилося це тим, що протягом наступних двох десятиліть я працював на великі й малі компанії на посаді віце-президента з проектування або технічного директора. У кожній з них я намагався досягти більш ефективної спільної роботи команд. Улаштувавшись в одну із цих компаній, я опинився в Кембриджі, штат Массачусетс, усього за кілька кварталів від Массачусетського технологічного інституту (МТІ). Кілька тамтешніх докторів та професорів якраз заснували нову компанію зі створення роботів, і їм стало тісно в їхній лабораторії. Розглянувши різні варіанти, вони орендували офісне приміщення в моєї компанії.

Через кілька тижнів після їхнього переїзду сталася геть неочікувана річ: у мій кабінет забіг шестиногий робот завбільшки з кота, який почав ганятися за мною навколо столу. Розробники відразу забрали його та нервово вибачилися за їхню машину, але кожні кілька днів це повторювалося знову. Один із роботів постійно тікав з лабораторії та починав гасати будівлею. Я весь час чув клацання механічних ніг у коридорах.

У мене тоді була одна традиція. Наприкінці дня в п’ятницю я завжди виставляв у своєму кабінеті вино та пиво, щоб усі члени команди могли розслабитись і неформально поспілкуватися після важкого тижня. На ці посиденьки я запрошував також моїх сусідів робототехніків, і однієї п’ятниці до мене завітав Родні Брукс. Цей викладач штучного інтелекту МТІ був одним із засновників компанії. Я спитав його, як працюють ці бродячі роботи.

«Ми десятками років намагалися створити дійсно розумну машину, – сказав він мені. – Витратили мільярди доларів і багато-багато років праці, збудувавши найбільші комп’ютери, які тільки могли, з найбільшими базами даних, але отримали лише комп’ютер, здатний обіграти людину в шахи».

Він пояснив, що до його роботів застосовується зовсім інакший підхід. Замість спроб побудувати щось із одним-єдиним центральним мозком, вони збудували робота, у якого кожна із шести ніг мала власний мозок. Процесор у спині мав лише кілька простих правил: уперед, назад, не наступати на інші ноги. Чип нейронної мережі в голові робота контролював дотримання цих правил і діяв як рефері для всіх частин. Він повідомляв ногам про те, що бачив крізь свою камеру, коли натикався на перешкоду, – та й усе.