Джефф Сазерленд - Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час

Із цієї книжки ви дізнаєтеся про деякі основні способи покращити роботу людей, зрозумієте проблеми оцінювання наших результатів і те, чому понаднормова робота лише затягує виконання проекту. Я проведу вас крізь усі дослідження та застосування їхніх даних, якими люди, вчені та організації старанно займалися протягом років, і покажу, як Scrum зв’язує їх докупи в спосіб, придатний для впровадження хоч завтра.

Я покажу вам, як це зробити. Але спершу я хочу розповісти історію, як я сам до цього дійшов.

Планувати корисно. Сліпо дотримуватися плану безглуздо.Звичайно, малювати нескінченні діаграми спокусливо . Адже таким чином уся робота, яку потрібно виконати щодо масштабного проекту, відкривається на загальний огляд. Але коли ваші детальні плани зустрічаються з реальністю, вони просто розвалюються на частини. Закладайте у свій метод роботи можливість змін, відкриттів та нових ідей.

Перевіряйте та адаптуйте.Після кожного маленького кроку робіть паузу, переглядайте виконане та дивіться, чи все ще відповідає воно вашій меті та чи можете ви щось покращити у своїй роботі.

Змінюйтесь або помріть.Прив’язка до старого способу роботи, управління та контролю, а також жорстка передбачуваність ведуть лише до провалу. Поки ви від них не відмовитесь, готові до змін конкуренти залишатимуть вас далеко позаду.

Помиляйтесь швидко, щоб устигнути все виправити.Корпоративна культура часто приділяє більше уваги різним формам, процедурам та зустрічам, аніж створенню відчутної цінності, яку з короткими інтервалами можуть випробувати користувачі. Робота, що не приносить справжньої цінності, безглузда. Виробництво ж продукту короткими циклами дозволяє отримати ранній відгук користувачів та негайно позбутися явного марнування зусиль.

Для американських військових пілотів у В’єтнамі період проходження служби означав виконання ста польотних завдань над ворожою територією. При цьому п’ятдесят відсотків пілотів були збиті. Декого вдавалося врятувати, але більшість збитих уже ніколи не поверталися. У 1967 році, будучи ще молодим, недосвідченим винищувачем, я прибув із військово-повітряної бази Маунтін-Хоум в Айдахо на базу королівських ВПС Удон у північному Таїланді для виконання найнебезпечнішої роботи в авіації США – розвідки.

Це було задовго до нинішньої ери дронів та достовірних супутникових даних. Мій літак RF-4C Phantom був споряджений усіма видами зброї, обладнаний камерами та додатковим паливним баком. Моєю роботою були польоти над ворожою територією, щоб штурман міг зняти фото до та після нашого бомбардування. Більшість завдань виконувалися вночі, і я летів крізь тропічну пітьму приблизно в сотні метрів над землею, ледь не причісуючи верхівки дерев. У момент перетину кордону з Північним В’єтнамом дисплей у моєму шоломі час від часу спалахував, наче автомат для гри в пінбол, після чого з гучним писком та свистом активувалася система попередження про ракетну атаку. Небо світилося від трасерів зеніток, і я розумів, що через кілька хвилин мій літак засіче ракетний радар, хіба тільки 150 метрів – це достатньо низько, щоб від нього сховатись.

У такі хвилини рівень адреналіну в моїй крові мав би зашкалювати, але я не втрачав голови. Навпаки, небезпека мене майже заспокоювала. Цим я завдячую тренуванням з контролю ризиків, які отримав від ВПС. Ті тренування навчили мене робити чотири речі: Оглядати, Орієнтуватись, Вирішувати й Діяти . Зокрема, я мав спостерігати за об’єктом розвідки, визначати найкращий шлях у гарячу зону й назад, орієнтуватись у разі неочікуваних подій, а потім рішуче діяти на основі інстинктів та засвоєних навичок. Зволікання може вбити пілота, як і безрозсудна хоробрість. Як тільки мій штурман робив потрібні фото, я тягнув важіль на себе та виривався з-під обстрілу, хоча через перевантаження майже нічого не бачив. Від тих перевантажень штурман теж часто відключався, а в деяких випадках і втрачав контроль над своїм кишечником. Але він не скаржився. Бо я завжди доставляв нас назад живими.

Тоді я був просто молодим пілотом реактивного літака, який сподівався пережити свою сотню завдань. Я не знав, що досвід польотів та тренувань, які я пройшов щодо вміння думати та діяти в смертельно небезпечних ситуаціях, сформує спосіб моєї роботи до кінця життя. Я прибув до В’єтнаму в 1967 році з двома ескадрильями винищувачів F-4 та двома розвідниками RF-4C , загалом сотнею літаків. Ми прибули на зміну двом ескадрильям RF-101s . З п’ятдесяти RF-101s протягом одного року були збиті всі, крім чотирьох. А ті, що залишились, мали в корпусі стільки пробоїн, що просто не могли літати. Навіть не знаю, як пілоти взагалі посадили їх після останнього завдання. RF-4C був більш витривалим літаком-винищувачем, але половину наших літаків однаково збили протягом року. Ми покращили показники виживання, але 50 відсотків тих, хто прибув разом зі мною, все одно не повернулися на базу. Лише кількох щасливчиків вдалося врятувати з джунглів, перш ніж їх схопили в’єтнамці.