В. Білоконев - Застосування амністії в Україні (судова практика). Науково-методичний посібник

В судовій практиці виникали ситуації коли підсудний або засуджений мав право на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі різних законів, в тому числі і на підставі закону про амністію.

На наш погляд, тут можливі два варіанти. Варіант перший, коли особа має право на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, а також на підставі закінчення строків давності (ст. 49 КК). Варіант другий, коли особа має право на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, а також на підставі інших законів, наприклад, у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК).

Якщо особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності в зв’язку з закінченням строку давності, а також на підставі закону про амністію, то вона може бути звільнена від кримінальної відповідальності тільки на підставі ст. 49 КК. Як відзначав Ю.В. Баулін, “звільнення від потенційної кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли й існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов’язок відповідати за вчинене перед державою. Це, за загальним правилом, день спливу строку давності (ст. 49 КК)” [133] Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності, с. 60. .

У судовій практиці неодинокі випадки, коли суди не виконують цих вимог, допускають помилки, застосовуючи до осіб амністію замість застосування до останніх ст. 49 КК.

Приклад:Районний суд вироком від 4.11.2005 р. засудив М. за ч. 1 ст. 396 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі п. “б” ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. звільнив того від покарання. Апеляційний суд ухвалою від 31.01.2006 р. та Верховний Суд України ухвалою від 5.12.2006 р. рішення місцевого суду залишили без змін. Із матеріалів справи вбачається, що М. вчинив цей злочин 07.02.2002 р. Санкція ст. 396 ч. 1 КК передбачає покарання у виді арешту строком до 3 місяців або обмеження волі на строк до 3 років, або позбавлення волі на той самий строк. Строк давності на підставі п. 2 ч.1 ст. 49 КК для цієї категорії злочинів складає – 3 роки, а тому він стосовно М. закінчився 07.02.2005 р., однак не один із судів не звільнив М. чи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК, чи від покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК [134] Рішення Верховного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 111-112. .

Верховний Суд України неодноразово по цим підставам скасовував рішення судів.

Приклад перший:Районний суд вироком від 22.04.2004 р. засудив Р. за ч. 1 ст. 296 КК на 2 роки обмеження волі. На підставі ст. 1 Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. звільнив того від покарання. Верховний Суд України ухвалою від 12.12.2006 р. рішення місцевого суду скасував, а справу закрив на підставі ст. 49 КК у зв’язку із закінченням строків давності. Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки. Із матеріалів справи вбачається, що М. вчинив цей злочин 09.11.1999 р., а постановлений щодо нього вирок за злочин невеликої тяжкості набув чинності у травні 2004 р. – більш як через 4 роки після вчинення злочину, тобто після закінчення строку давності, протягом якого Р. можна було притягнути до кримінальної відповідальності і засудити за ч. 1 ст. 296 КК. На ці обставини суд не звернув уваги і засудив Р., у той час як відповідно до вимог ч. 2 ст. 11-1 КПК мав прийняти рішення про закриття справи у зв’язку із закінченням строків давності [135] Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. – 2007. – № 2. – С. 10-11. .

Приклад другий:Місцевий суд вироком від 06.06.2001 р. засудив Г. та А. за ч. 1 ст. 148-5 КК 1960 р. на 1 рік позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 2 роки, за ч. 2 ст. 148-5 КК 1960 р. на 6 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 5 років, за ч. 1 ст. 172 КК 1960 р. на 1 рік позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 2 роки, за ч. 2 ст. 172 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 4 роки. На підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточне покарання кожному визначено у виді 6 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 5 років. Апеляційний суд в ухвалі від 25.02.2002 р. перекваліфікував дії Г. та А. на ст. ст. 366 ч. 1, 366 ч. 2 та 222 ч. 2 КК. На підставі ст. 70 КК остаточно призначив їм покарання у виді 4 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 3 роки. На підставі ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію” від 5 липня 2001 р. звільнив А від покарання, а на підставі ст. 7 цього Закону призначене Г. покарання у виді позбавлення волі скоротив наполовину. Верховний Суд України ухвалою від 11.11.2005 р. рішення апеляційного суду змінив, виключивши з нього рішення про засудження цих осіб за ч. 1 ст. 366 КК у зв’язку із закінченням строків давності. Із матеріалів справи вбачається, що Г. та А. вчинили злочини з жовтня 1996 р. по червень 1998 р. Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі, з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 3 роки. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 366 КК, згідно з ч. 2 ст. 12 КК відноситься до категорії невеликої тяжкості. Враховуючи, що на момент перегляду справи щодо Г. і А. в апеляційному порядку з моменту вчинення службового підроблення минуло більше 3 років, кримінальну справу щодо них за ч. 1 ст. 366 КК необхідно було закрити. Однак апеляційний суд цього не зробив [136] www.nau.kieu.ua “Про зміну постановлених апеляційним і касаційним судами рішень (11.11.2005). .