В. Білоконев - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика)

Ми підтримуємо ту точку зору, згідно з якою погашення судимості у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням відбувається відразу після успішного спливу іспитового строку, не залежно від того була звільнена особа від призначеного покарання чи ні. На наш погляд, юристи, які пов’язують погашення судимості з днем ухвалення судом рішення про звільнення засудженого від покарання або вважають, що сам факт спливу іспитового строку не є достатньою підставою для того, щоб вважати судимість погашеною, змішують два різні правові наслідки — день(закінчення іспитового строку) з якого особа вважається, що не має судимість, і день(коли суд розглядає питання про правові наслідки звільнення від відбування покарання), з якого особа звільняється від покарання,оскільки закінчення іспитового строку ще не означає, що засуджений визнається звільненим від відбування призначеного покарання [263].

Що ж стосується роз’яснень у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 червня 2010 р. «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» про те, якщо особа вчинила новий злочин за межами встановленого судом іспитового строку, то судам при з’ясуванні питання, погашена чи не погашена судимість, необхідно перевіряти, — чи є рішення суду, ухвалене відповідно до вимог ст. 78 КК, то, на наш погляд, ця позиція Верховного Суду України, не тільки не допомогла в розв’язані цього питання, а навпаки, усугубило його. По-перше, воно не конкретне. Якщо Верховний Суд України дійсно вважає, що якщо особа, вчиняючи новий злочин за межами встановленого судом іспитового строку, але до постановлення рішення суду відповідно до вимог ст. 78 КК, має судимість за попередній злочин,то про це необхідно чітко вказати, щоб судді не тлумачили це питання по різному. По-друге, така точка зору, на наш погляд, суперечить принципу рівності громадян перед законом.

Приведемо такий приклад. Громадяни А. і Б. за попередньою змовою у групі вчинили хуліганство (ч. 2 ст. 296 КК) за що були засудженні 10.06.2009 р. районним судом до 2 років обмеження волі, кожен. На підставі ст. 75 КК вони були звільненні судом від відбування покарання з випробуванням. При цьому суд встановив їм іспитовий строк тривалістю 1 рік. 10.11.2010 р., після закінчення іспитового строку, вони в групі знову вчинили хуліганство. При цьому, 09.11.2010 р. засуджений А. на підставі ч. 1 ст. 78 КК був звільнений судом від призначеного йому покарання, а таке рішення стосовно засудженого Б. зовсім не розглядалося, оскільки робітники кримінально-виконавча інспекція забули внести подання в суд. З точки зору Верховного Суду України, по останній кримінальній справі, дії особи А. необхідно буде кваліфікувати по ч. 2 ст. 296 КК (хуліганство вчинене групою осіб), а дії особи Б., - за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство вчинене групою осіб і особою, раніше судимою за хуліганство).

З цього прикладу можна зробити парадоксальний висновок про те, що, не дивлячись на те, що особи А. і Б., будучи в одних і тих же умовах, вчинили перший і другий раз однакові злочини, однак із-за суб’єктивних обставин (хтось, наприклад, не своєчасно подав подання в суд, або сам суд забув своєчасно розглянути питання про звільнення особи від призначеного йому покарання), дії останнього потрібно буде кваліфікувати по більш тяжкій статті КК з усіма випливаючими для нього негативними наслідками. На наш погляд, коментар у цьому випадку не потрібен.

Читачам може здатися, що це чисто «теоретична» дискусія, яке не має до судової практики ні якого відношення. В зв’язку з цим, приведемо один приклад із судової практики.

Приклад:Вироком районного суду від 26.03.2010 р. С., раніше судимий 23.10.2007 р. за ч. 1 ст. 309 КК на 2 роки позбавлення волі та звільненого від відбування покарання з випробуванням на 1 рік, — було засуджено за ч. 1 ст. 185 КК на 1 рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. На підставі ч. 1 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з конфіскацією майна. На підставі ч. 4 ст. 70 КК призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 1 місяць з конфіскацією майна. Як убачається з матеріалів справи, С. злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК, вчинив 26.09.2007 р., а злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК вчинив 04.03.2009 р. Крім того, С. не був звільнений від призначеного йому покарання після закінчення іспитового строку 23.10.2008 р., оскільки кримінально-виконавча інспекція не вносила подання в суд, так як вважала, що той не може бути звільненим від покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, оскільки С. вчинив два нові злочини [264]. Апеляційний суд змінив вирок суду, зокрема, виключив з вироку кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 307 КК — «особа, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 309 КК», оскільки судимість за злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК, був погашений ще 23.10.2008 р., а злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК, засуджений С. вчинив 04.03.2009 р., тобто через 4 місяця 11 днів після закінчення іспитового строку який був встановлений судом по першому вироку [265].