В. Білоконев - Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)

В зв’язку з цим, ми хочемо привести без коментарів думку відомих вчених-юристів на пострадянському просторі Л.В. Іногамової-Хегай та В.О. Навроцького про деякі рішення Пленумів Верховних Судів Росії та України. Перша, зокрема відзначала, що «названі невідповідності між рекомендаціями Верховного Суду РФ та нормами КК о призначенні покарання ставлять під сумнів обґрунтованість судових рекомендацій… Протиріччя в КК може і повинен усувати тільки законодавець. Верховний Суд РФ має право тільки роз’яснювати закон» [298] Иногамова-Хегай Л.В. Конкуренция уголовно-правовых норм о назначении н6аказания // Государство и Право. — 2001. — № 5. — С. 68. , а другий підкреслював, що «вагомість тлумачення кримінального закону, яке дає Верховний Суд України, має базуватися не на його формальній обов’язковості, а на авторитетності цього органу, послідовності у проведенні певних позицій, врахуванні обґрунтованої думки практичних працівників та науковців, щодо вирішення певних проблем. Насмілюся на крамольну думку, що постанови Пленуму Верховного Суду України аж ніяк не повинні бути фетишем, висловлені там положення з питань тлумачення закону можуть і повинні бути об’єктом наукової критиці» [299] Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації. — К.: Юрінком Інтер, 2006, с. 641. .

Ми в цілому згодні зі змістом абзацу четвертого пункту 10 в редакції постанови Пленуму від 12 червня 2009 року проте, що «частиною 2 статті 75 КК передбачено, що суд за наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки. Виходячи з цих положень закону, а також зі змісту частини 3 статті 78 КК, у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71 КК. У таких випадках повторне звільнення від відбування покарання є неприпустимим » [300] Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 7. — С. 12–13. .

Однак, заборона у цих випадках повторно звільняти засудженого від відбування покарання (ст. 75 КК), ще не свідчить проте, що у цих випадках не можливо застосування до нього правил, передбачених ч. 3 ст. 72 КК. На наш погляд, Пленум зробив «ревізію» Кримінального кодексу України, давши рекомендацію суддям застосовувати в цих випадках тільки статтю 71 КК, між тим в ч. 3 ст. 78 КК вказано проте, що в цих випадках покарання засудженому призначається за правилами передбаченими в статтях 71 і 72 КК .(До речі, абзац четвертий пункту 10 постанови Пленуму в редакції постанови Верховного Суду України від 12.06.2009 р. в цій частині суперечить абзацу другому пункту 10 цієї постанови Пленуму, в якому вказано, що у разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає покарання за правилами, передбаченими статтями 71, 72 КК). У зв’язку з цим, розглянемо приклад із судової практики.

Приклад:Вироком суду від 10.02.2006 р. Г., раніше судимого 01.04.2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 4 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 8500 грн. Вироком апеляційного суду від 16.05.2006 р. вирок місцевого суду в частині призначення покарання був скасований, а Г. був засуджений за ч. 1 ст. 204 КК до штрафу в розмірі 8500 грн. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків призначено покарання у виді 4 років позбавлення волі і штрафу в розмірі 8500 грн. Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу захисника проте, що апеляційний суд не мав право призначати Г. покарання у виді реального позбавлення волі, а вирок апеляційного суду без змін [301] www.nau.kiev.ua № 5-4272к06, 03.10.2006, Ухвала, Верховний Суд України. .

Ми погоджуємося з рішенням апеляційного суду про неможливість повторного звільнення Г. від відбування покарання, однак, на наш погляд, апеляційний суд не мав право застосовувати в цьому випадку правила призначення покарання на підставі ч. 1 ст. 71 КК, оскільки суд другої інстанції, призначивши покарання за новий злочин, у виді стягнення штрафу, повинен був застосувати тільки правила призначення покарання, передбачені ч. 3 ст. 72 КК і призначене покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки і призначене покарання за новий злочин у виді стягнення штрафу у розмірі 8500 грн. повинні були виконуватися самостійно, про що апеляційний суд помилково не вказав. (До речі, Верховний Суд України все таки змінив вирок апеляційного суду, оскільки в мотивувальній частині ухвали відзначив, що «призначенні апеляційним судом види покарань мають виконуватися самостійно»). Якби, апеляційний суд прийшов до висновку про необхідність призначення засудженому покарання на підставі ст. 71 КК тільки у виді реального позбавлення волі, то він міг призначити Г., передбачене санкцією ч. 1 ст. 204 КК, покарання, наприклад, у виді обмеження волі, а не стягнення штрафу, як це зробив місцевий суд.