Юлія Коляда - Володимир Сосюра

Ще одна сторінка полкової історії – ліквідація харківського підпілля 3–6 січня 1919 р. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамаків на штурм повсталих заводів, їм видали по казанку спирту. Врешті-решт, ліквідація підпілля була досить кривавою. Цікаво також те, що обурювала більшовиків згодом не кількість загиблих – їх було близько сотні – а наруга гайдамаків над революційними стягами. Зібравши всі трофейні знамена, гайдамаки порозрізали їх на шмаття і поробили довгі шлики на шапки. Цей факт став наріжним каменем ставлення червоних до гайдамаків третього полку – воякам із червоними шликами пощади не було. Перед розстрілом полоненим зрізали скальп-оселедець, що було знаком помсти.

15 лютого 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха організовує один із наймасштабніших єврейських погромів часів громадянської війни – у Проскурові. Слід визнати, що бунчужний Сосюра є єдиним із учасників тих подій, хто залишив свої спогади. І спогади досить відверті. У «Третій Роті» поет пише, що він не брав безпосередньої участі у звірствах, проте саме з тексту випливає, що він таки був у гущі подій – разом з іншими вривався у хати, був, як мінімум, свідком описаних епізодів. Про те, що ці епізоди – не авторська вигадка, свідчать і полкові документи. Зокрема, В. Сосюра описує, що він ходив вулицями Проскурова у супроводі гайдамаків, серед яких був вояк, котрий знав ідиш. Він говорив мешканцям, які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли, і можна не боятися. Коли євреї відчиняли, гайдамаки вривалися до оселі. Взагалі, погром у Проскурові є сумною сторінкою і в єврейській, і в українській історії, бо почався не без участі місцевого населення. Певною мірою у трагічних подіях винні й місцеві євреї, що традиційно коливалися між сіонізмом та більшовизмом. У містечку існувала єврейська самооборона, деякі члени якої за сумісництвом входили до складу Червоної гвардії. І коли подільський ревком ухвалив розпочати у Проскурові збройне повстання, червоногвардійці, серед яких було чимало євреїв, роззброїли місцеву залогу і вирішили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув 3-й Гайдамацький полк. Гайдамаки зустріли повстанців кулеметами, і більшість червоногвардійців втекли до бідних єврейських кварталів. Звільнений начальник залоги на запитання: «Хто це зробив?» відповів: «Це були євреї-червоні». Саме тому третій полк і розпочав погром, присягнувши перед прапором нікого не грабувати і не ґвалтувати, а лише вбивати. Особливо криваві моменти цього погрому неабияк вразили поета, відбившись потім на його творчому житті.

Один із перших віршів українською мовою «Ми любим на словах…» Сосюра написав на станції Знам’янка. Сталося це 15 лютого 1919-го. Ось як описуються ті дні в автобіографічному романі «Третя Рота»: «Лютий 1919 р. Кілька день ми стоїмо на Знам’янці. Нас оточили з усіх боків червоні… Григор’єв нас зрадив, перейшов на бік червоних… Його штаб на цукроварні… Відтіля його броньовик почав бити по Знам’янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари… Григор’єв б’є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки…»

Після проскурівського погрому, боїв під Христинівкою, Жмеринкою бунчужний В. Сосюра навесні 1919 р. захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи – єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Вихованці школи, зокрема, охороняли ставку Петлюри. У липні цього року поет стає курсантом Житомирської юнацької школи, куди, згідно з відповідним наказом, приймали «національно свідомих козаків із освітою за чотири класи гімназії». «І я став «майбутнім старшиною», – писав опісля поет. У курсантів була своя форма: жовті чоботи, синє галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У закладі було чотири відділи: піший, де навчався Сосюра, кінний, гарматний та технічний. Школа мала муштровий статут, перекладений з німецької і затверджений особисто Симоном Петлюрою. Сотні, що проходили повз начальника школи, на вітання та похвалу відповідали під ногу: «Слава Україні!», а професори та старшини, як згадував В. Сосюра, «виховували курсантів у суто національному дусі». Він же згадує, що одного разу поталанило побачити самого С. Петлюру: «Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас підійшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав про нас, про наше життя і жартував з нами».