Юлія Коляда - Володимир Сосюра

«Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав учитися з п’яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церковно-приходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи. Вчився він на «відмінно» і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і, коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх «ослами». Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено. За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: «За п’янство». Тільки завдяки зв’язкам діда батько не був засланий туди, куди Макар телят не ганяв» ( «Третя Рота» ).

Щоб якось утримувати родину, батькові, вихідцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Ким він тільки не працював, об’їздивши майже всі рудники Донбасу! Чергова зміна роботи батька спричинила переїзд родини Сосюрів у с. Третя Рота. «Отец вследствие своего независимого характера не мог долго работать на одном месте. Он говорил: «Не люблю подчиняться» – или: «Попы обманывают народ», – и не ходил в церковь. Кроме многих донецких рудников, мы переменили и много сел, где отец учительствовал, получая с каждого ученика по полтиннику и буханке хлеба (паляниці)» ( із автобіографії ).

Про характер батька, почуття власної гідності та прагнення його відстоювати свідчить і такий факт з його біографії: «Часто сестра матері, що жила під Черкасами, запрошувала їх до себе. Мовляв, поживете, як люди. Але сім’ю міцно тримав Донбас. Терикони. Пропахлий полином і чебрецем степ. Отож, коли підріс Володимир, батько вирішив податися до Дніпра, щастя пошукати». А оскільки в кишенях гуляв вітер, їхали «зайцями». У Золотоноші їх спіймали і висадили.

«Була ніч. Стомлений батько ліг і заснув біля станційного буфету, прямо на паркеті. До нього підійшов жандармський офіцер і носаком блискучого чобота вдарив у бік:

– Вставай!

Батько встав. Лице його налилося кров’ю від несподіваної образи.

– Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя».

І марно йому офіціант злякано шепотів на вухо, що «он тебя засадит в тюрьму», батько не звертав на це уваги і так вишпетив жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квиток до Черкас і на прощання гаряче потиснув батькові руку» ( зі спогадів Володимира Сосюри ).

У родині Сосюр була ще дочка Тетяна, яка теж пішла літературною стезею. Писала під псевдонімом Тетяна Тесс. Тому Володимир Миколайович Сосюра справедливо напише про себе: «Я поет спадковий. Правда, дід і батько вважали своє віршування за засіб певної розваги, а я поставив собі за мету всього мого життя – стати поетом, і на все, – на знання, прочитане, пережите, побачене дивився, як на засіб для того, щоб стати ще дужче, як поет».

«Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. Дід весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неї була грижа. Дід одружився з нею від злості на дочку поміщика, яку він дуже любив, а потім розчарувався в ній, бо вона була дуже легковажна, легкодумна і зрадлива. Бабуся служила в батька невдалої нареченої мого діда економкою і чудесно знала французьку мову. Бабуся моя була теж, як і мама, смуглява. Я схожий на мамку, татка і на себе…

Батько моєї матері, мій дід Дмитро Данилович Локотош, був міщанином города Луганська і мав водяного млина, якого пропив. Його дід був багатий серб, а прадід – полковник сербської армії, що за російсько-турецької війни перейшла на бік росіян, і загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, і його вдову з сином записали в міщани города Луганська. У діда було два брати. Після смерті мого прадіда вони ділили землю і взагалі спадщину. Дід мій був дуже балакучий, натхненний і все мені розповідав про Гарібальді і взагалі всякі інтересні романи. Він розповідав так натхненно, що у мене од захвату серце сіяло, як сонце, і я не міг його наслухатись. Він одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану («Не хочу дурить народ»), мого прадіда, Майбороди, що при переході в духовне звання змінив прізвище на Костянтинів. Мій прадід був дрібний український шляхтич, нащадок одного з ватажків і організаторів Запорозької Січі, Майбороди. Мій прадід Микола Костянтинів закохався в красуню єврейку Розу із купецької родини Старикових у городі Катеринославі. Мати Рози співчувала любові прадіда і Рози, а батько її і його родичі були гостро проти. Тоді прадід із Розою однієї осінньої ночі втекли. За містом їх наздогнав батько з родичами, і прадіда так побили, що в нього зіскочила нижня щелепа вбік. Вони думали, що він убитий, і кинули його в ярок. Була пізня осінь. Прадід всю ніч лежав у ярку, а вранці його побачили селяни, що їхали до міста на базар, і витягли з ярка. Два місяці хворав мій прадід, а коли він одужав, то знов украв Розу. І Роза стала Надією…»