Юлія Коляда - Володимир Сосюра

З дитинства Володимир Сосюра полюбив книгу, і читав усе, що попадало до рук. Більшість літератури була російською мовою, але він «заливав сльозами» й сторінки «Кобзаря» Шевченка. Зачитувався пригодницькою літературою (Майн Рід, Жуль Верн, Ф. Купер), детективами, віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. Юнакові щастило – він насолоджувався творами Гомера і Шиллера, М. Гоголя і М. Некрасова, Конан Дойля і Надсона. Великим учителем своєї поетичної юності, крім Тараса Шевченка, В. Сосюра називає Івана Франка. «Я очень полюбил читать книги. Они меня уводили от тяжелой, бедной и темной жизни в ослепительный, сказочный мир, в котором смелые и сильные люди побеждали жизнь, идя сквозь море испытаний и опасностей. Особенно я любил читать про «сыщиков». Конечно, у нас никакой библиотеки не было, и я, в материнской кофте и отцовых сапогах, от горшка три вершка, если встречал более или менее прилично одетого человека, спрашивал его: «Дядя! У вас нет “сыщиков”?» Одни ничего мне не отвечали, другие смеялись, а то и ругались и прогоняли меня. Но были и такие, что давали мне читать и «сыщиков», и другие интересные книги. Как-то я обратился с моим вечным вопросом: «Дядя! у вас нет “сыщиков”?» – к заведующему заводской библиотекой, учителю Сергею Лукичу Зубову, и он разрешил мне в заводской библиотеке для рабочих и служащих (плата там была пять копеек в месяц) бесплатно брать для чтения книги; так я вошел в сияющий мир человеческой мысли и фантазии» (із автобіографії).

Природа наділила його дивним сприйняттям світу. Малим боявся кавунів – вони здавалися йому… сплячими звірами. 12-літнім надірвав серце: побачив мандрівних акробатів і вчився ходити на руках, як вони. В автобіографії В. Сосюра пише: «Вірші почав писати з 14 років. Писав російською і українською мовами. Перші вірші мої були надруковані в газеті «Голос рабочего», що виходила в Лисичому».

Сосюра згадував: «Как-то я, уставясь в стенку, задумался, сочиняя первое в своей жизни стихотворение, что-то про змею, которую рифмовал с «я ее убью»… Проходила мимо меня бабушка. Видно, ее поразило мое лицо, и она сказала мне:

– Брось писать стихи, а то сойдешь с ума.

Я перепугался и долго не делал новых попыток. Но когда началась Первая мировая война, волна патриотизма захватила мою душу, и я вновь начал писать стихи, начал и уже никогда не бросал. «Пусть я сойду с ума, но все же буду поэтом», – подумал я».

У ці ж роки юний поет знайомиться з творами українського письменника Андріяна Кащенка, автора історичних повістей і романів, в яких йому відкрилась історія козацької землі, його лицарського краю, історія романтична і звитяжна. Саме тоді відбувається поворот у свідомості юного Володьки. Він починає писати українською мовою. «Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами! Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний!» («Третя Рота»).

14 жовтня 1917 р. в газеті «Голос рабочего» друкується вірш Сосюри «Плач волн». 22 жовтня ця ж таки газета вміщує перший український вірш поета «Чи вже не пора». Автобіографія В. Сосюри, датована квітнем 1945 р., дає підстави думати, що вірш надрукований ще раніше: «Першого мого українського вірша було надруковано в бахмутському журналі учневої молоді «Вільна думка» за назвою “Чи вже не пора”». Наприкінці жовтня 1917 р. газета «Голос рабочего» публікує вірш В. Сосюри російською мовою «Товарищу», написаний як революційний марш. Тривалий час більшість дослідників саме від цього вірша починали відлік творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий «заклик до збройної боротьби з визискувачами». Цілком ясно, що чітка класова детермінованість В. Сосюрі тут накидається, оскільки поет переймається романтикою революційних подій взагалі й українського національного відродження зокрема. Так само й у вірші «Чи вже не пора» розшарування соціальних сил змальовується туманно, в загальній антитезі світла й пітьми.

Можна і потрібно говорити про палку віру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну і гостру реакцію на двигтіння соціальних надр. Зрештою, так само, як і про болісну, виключно людську реакцію на драматизм громадянської війни, коли брат іде на брата. «Брат на брата» – так і називається вірш Сосюри: «Брат поднял на брата руку… ярких снов сказки нету… Воют грозы, льется кровь» («Голос рабочего», 12 листопада 1917 р.).

Саме так: казка, витворювана мрійливою уявою із «троянд» і «соромливих зорь» на руїнах Російської імперії, закінчувалася, надходила пора зрілості.