Юлія Коляда - Володимир Сосюра

– Антоніно Дмитрівно! Сідайте, підвезу.

Вона неуважно попрощалася з моїм батьком, сіла у фаетон і поїхала, а батько залишився на самоті, серед жахливої глухої хуліганської ночі з шаленими бурями в душі. Наступного разу, після такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Він привів її точно до того ж місця, де вона його так покинула, попрощався з нею і сказав:

– А тепер, Антоніно Дмитрівно, можете йти самі.

І мама з плачем побігла в ніч… Потім вони помирилися. Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком. Від’їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері, яка гірко плакала:

– Через рік я повернуся, і, якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.

Мати вірно чекала його, вона забула про всіх своїх поклонників, нікого не помічала, була як уві сні, і так покохала його, так покохала, що, коли він повернувся, вона ще до шлюбу належала йому…» («Третя Рота»).

Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота (нині м. Верхнє), що на Луганщині. В одному із віршів він писав:

«Нас было десять человек в семье: отец, мать, три мальчика и пять девочек. Общество разрешило нам жить в бедной хворостянке, которую оно построило одинокой старушке, «баби цыбульчиси» за ее землю. Старушка умерла, и мы стали жить в хворостянке, построенной для нее одной, все десять душ. Когда мне было тринадцать лет, я доставал рукой потолок. Спал я на печке, а ноги свешивались на «лежанку». Нам было тесно, и отец разломал печку и удалил перегородку в сени, так что зимой с мороза двери открывались прямо в хату. Было в хворостянке два маленьких окошка. Дети повыбивали шибки (стекла), и до половины окошки были закрыты кирпичами и подушками, так что в комнате был вечный сумрак» (з автобіографії).

Голод гнав батьків на пошуки. Деякий час бідували у Воронежі. Хтось із рідні поманив їх на Кавказ, і вони поїхали. Та невдовзі, розчаровані, повернулись назад. А жити вже ніде. У їхній хворостянці – інші мешканці. Довелося восьмирічному Володимирові з батьками мандрувати від села до села, бо батько не затримувався довго на одному місці. Існувала родина на його випадкові заробітки. Жили в родичів, у знайомих, у чужих людей, де прийдеться, часом і в клунях. Мандрували по селах Донбасу, забивались і на Полтавщину, Черкащину.

У цих подорожах малий Володя відкривав для себе світ народних звичаїв, побуту, селянських характерів, дивовижну українську пісню з її чистотою почуттів, драматизмом, особливим ліризмом. Все це глибоко западало в душу хлопця, таку чутливу до міфопоетичної стихії рідного народу. Щедра мати-земля дала йому все: вроду, віру і натхнення. Він потім зізнаватиметься, що рано відчув свою причетність до тих ясних зір і тихих вод, до чарівного образу прекрасної рідної землі.

Помандрувавши по світах, Сосюри знову поверталися бідувати у Третю Роту. Що вона являла собою тоді? Це було зросійщене шахтарське селище, що поповнювалося бідними селянами. Воно ковтало новачків, споюючи їх горілкою, тримаючи в темряві, мізерно оплачуючи працю. Найактивніші «культурні» центри – пивнички. Найчастіші розваги – вуличні бійки. Мова простолюду – російсько-українсько-волоська (в селищі були волохи – молдавани).

На жаль, як і в Михайла Коцюбинського та Миколи Хвильового, батько Володимира Сосюри зловживав спиртним, а тому родина терпіла невимовно тяжкий і страшний тягар постійного страху, ганьби й відчаю. «…он пил горькую, и редко я видел его трезвым. Но характер у него был мягкий, и в трезвом состоянии он был чудесным человеком. Я очень любил его» ( з автобіографії ). Не дивно, що перший твір юного митця починався словами: «Мой отец был алкоголик…», а називався «Смерть отца».

Але читати й писати маленького Володю навчив усе-таки батько.

Протягом 1909–1911 рр. він, одинадцятирічний підліток, працює в бондарному цеху содового заводу, наймитує в багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Улітку працював, узимку ходив до школи.

З 1911 до 1918 р. навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього та трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці, у маркшейдерській школі Донецького содового заводу (м. Верхнє). Вибір навчальних закладів В. Сосюра пояснював так: «Вчився на слюсара в ремісничій школі, але залізний порох мені не сподобався. Я, витримавши конкурсний екзамен у Кам’янську (при ст. Яма) сільськогосподарську 3-класну школу, став учитися серед поетичної природи… З любові до природи став учитись на помічника агронома…» Навчання йому давалося легко: «Начал я учиться с третьего отделения, куда отец меня подготовил. За право учения надо было заплатить семьдесят пять копеек; я лето проработал у родственников «на гармані», обмолачивал снопы «котком» на коне. Получил за это пуд муки, продал его на базаре за семьдесят пять копеек и купил билет на право учения. Учился я на пятерки. Но сначала мне с трудом давалась арифметика. Как-то я решал задачи, и ничего у меня не получалось. Отец как раз был трезвый, и я попросил его: «Папа! Помоги мне решить эту задачу!» – а он так ласково наклонился ко мне, посмотрел в задачник и говорит: «А мы этих задач и не решали». И я подумал: мой отец, идеал мой, и не решал этих задач?! Я бьюсь, бьюсь, а все-таки решу задачу сам. Потом мать как-то сказала мне: «Ти думаєш, він не вміє рішати цих задач? Він і алгебру знає. Він хотів, щоб ти сам рішав задачі…» При переходе моем во второй класс мой отец умер (ему было тридцать семь лет) от истощения. Я был вынужден бросить учение и стал работать в шахте, чтобы помогать матери. Проработав в шахте год, я увидел, что никакой помощи от меня матери нет – шла война, все дорожало с каждым днем, и моего жалованья не хватало даже на хлеб. И я опять стал учиться в сельскохозяйственном училище. Здесь я по-настоящему познакомился с классиками русской литературы, которые стали для меня учителями жизни» ( із автобіографії).