Юлія Коляда - Володимир Сосюра

А в Україні в цей час розгортається національно-демократична революція, протистояння між національною ідеєю та соціальною боротьбою, між Українською Центральною Радою та більшовиками (які прийшли до влади у Росії).

1 9-літній вродливий кароокий мрійник потрапляє у вир революційної боротьби та політичного протистояння. Майже два роки, з гвинтівкою в руках, боровся він за українську ідею. Так, «ллялась наша кров, і падали брати…» – підсумує згодом поет у вірші «О, не даремно!..». Як бачимо, знову підкреслено найприкметнішу рису цієї боротьби – братовбивчу.

Навесні 1918 р. Сосюра мешкає на ст. Дебальцеве. Коли у березні цього року німці розпочали наступ на більшовиків, у Дебальцевому виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. В. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась як підрозділ Вільного козацтва. Козаки спершу швидко роззброїли місцевих червоноармійців, а потім стріляли навздогін військам В. Антонова-Овсієнка, що відступали з України під натиском німців. «Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями (мова про бійців самооборони содового заводу)» ( «Третя Рота» ).

У період Гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до охоронної сотні, створеної задля повернення маєтків і землі колишнім власникам. У жовтні 1918 р. їх розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою.

З листопада цього самого року Володимир Сосюра розпочав службу у 3-му Гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних противників більшовизму (один із найбойовитіших полків в армії С. Петлюри, ще в січні 1918 р. вважався його особистою гвардією). Зі спогадів Сосюри дізнаємося, що сталося це у його рідній Третій Роті: «…Приїхав на село 3-й Гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт проти дончаків… Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими образами козаччини… А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами… Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент… був призначений ройовим. (Ви не дивіться, що я лірик, я бойовий)» ( «Третя Рота» ). Видали зброю й амуніцію, «з наказу батька Волоха всім завели оселедці…». І став кароокий молодий амбіційний козак Володя Сосюра захисником Української Народної Республіки. Разом із гайдамаками обеззброював німецьку кінноту в Сватовому, вів бої з білими на станціях Алмазна та Дебальцеве, відбирав Куп’янськ у більшовиків.

Улітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії Української Народної Республіки – було опубліковано вірші Володимира Сосюри:

«У 1918 році після проскурівського погрому, який вчинив 3-й Гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій «Пісні крові», де на обкладинці було моє справжнє прізвище Сосюра, бо так підписувався мій батько, а дід навіть «Сосюр». Отже, теперішнє моє прізвище «Сосюра» – не є маскування».

Протягом зими 1918-го – весни 1919 р. 3-й Гайдамацький полк О. Волоха брав участь у кількох жорстоких подіях. В. Сосюра згадував: «Це було ранком 25 грудня 1918 року… Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк… З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» – били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії… А це ж було за кілька кроків від мене…»