Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Як знаємо, слова-паразити шкодять мовному стилю будь-якого тексту, а в перекладах латинських афоризмів вони все одно, що мовний туберкульоз.

Слова-паразити часом не виступають окремим словом, а маскуються, підлатавшися до якогось іншого слова. Таким “підлатанцем” виступає слово ВСЕ,приліпившись до слова загальний.Слово це не потребує подовження, воно цілком добре передає думку там, де дехто, копіюючи інші мови, вживає форму всезагальний.

Пише гуморист: “Досить сказати, що при цьому всезагальномусум’ятті Черевик… кинувся до дверей…”.

Без паразита: “Досить сказати, що при цьому загальномусум’ятті Черевик… кинувся до дверей…”.

Чи змінився зміст, хоч на макове зерня?

Що ж ізмушує навчених калькувати лексику на взір нормативних російсько-російських словників “творити” форму всезагальний?

Пояснення тут лежить на поверхні. Автори наведених зразків калькують російське слово всеобщий,і в них виходить всезагальний.Задумуватись над якістю одержаного витвору чи зіставляти його з нашою мовною традицією творці таких лексем не звикли. Бракує їм і природнього мовного смаку. Вірніше, їхній мовний смак розвинувся під впливом не української, а російської мови.

Зляпали раз-два, і маєш “украінскій” текст.

Але форма загальнийцілком заступає російську форму всеобщийу всіх мовних конструкціях, і нам не треба нічого додавати до нашого слова. Але цього не можна сказати про російську мову. Там у ряді випадків слово общийне заступає слова всеобщий.“Кандидатура получила общееодобрение” по-російськи не звучить, треба для легкомовности або ритмомелодичности подовжити слово общееі сказати “всеобщееодобрение”. Нам же в такому подовженому слововжитку нема потреби: форма загальнийлегкомовна в усіх випадках.

Треба лише додати, що там, де “загальність” поширюється на цілий світ або ціле людство, варто замість слова загальнийвжити форму всесвітній: Всесвітнядекларація людських прав, Всесвітняконфедерація праці.

До слів-тихарів, що нищечком підкрадаються до нормальних слів і паразитують на їхній популярності, належить і слово БАГАТО. Воно паразитує на цілому ряді слів: багаточисленний(коли треба сказати просто численний), багаторазовий(коли краще сказати кількаразовий), багатолітній(краще сказати довголітній), багатоголовий(краще – стоголовий), багатосторонній(краще – рясногранний), багатоколірний(краще – ряснобарвий).Те саме і зі словом багатостраждальний,яке повторює структуру російського слова многострадальный.Нащо нам копії та ще й із паразитами, коли ми маємо своє давнє непозичене і необтяжене паразитами слово стражденний?

Паразит є паразит і завдає шкоди, хай де він “діє”: на живому організмі, на рослині, чи у мовній стихії. Тим-то редактор від Бога має бути дуже пильним шукачем мовних трутнів. Мова, позбавлена слів-паразитів, – це все одно, що пшеничне поле без бур’янів, що хвилюється, наче водяне плесо, від подиху легесенького вітерця.

Тут дехто з читачів скаже: “Уже й нашого бесідника потягло на поезію”.

Що ж. У цьому нема нічого дивного. Від редакторства до поезії – один крок.

Тому я й бажаю майбутнім редакторам від Бога: „Будьмо поетами за редакторським столом!”.

Коли за наших спрямованих до глобалізації часів “текстовиробник” мовою своїх творів декларує себе українським письменником, це накладає на нього певну відповідальність, передусім під оглядом мови – писати, максимально вживаючи багатства задекларованої мови. Саме українська мова має розкривати ті думки, явища і конфлікти, що їх хоче викласти на папері літератор. Тому редактор від Бога українських текстів має бути редактором від українського Бога, і помагати авторам – хоч молодим, хоч “дипломованим” – писати відповідно до задекларованого мовного стандарту.

М. Коцюбинський у листі до М. Могилянського писав: “…мова ж у белетристичному творі – половина, коли не більше, краси його”. Читачі мають насолоду від мовного багатства, яким оперує автор. Щиро кажучи, нема читачів, які не кохаються в мові твору. Надто прискіпливо ставляться читачі-батьки до мови дитячих творів. Чому? Бо батьки хочуть прищепити дітям найкращі зразки рідної мови, щоб діти її полюбили. Чи ж можуть автори “дорослих” творів нехтувати це бажання? Та ж сьогодні не лише діти, а й дорослі “дяді й тьоті” беруться до вивчення мови своїх предків. Чи ж мусить “дорослий” письменник своєю авторською мовою (крім жаргону персонажів) привчати дорослих читачів до вуличних смаків, підживлюваних певними політичними колами?