Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Пише класик минулої епохи: “Він працює у ритмі пісні…. в залежності від настрою”. Класик взорувався на поширений в офіційному російському вжитку зворот в зависимости от. Цей зворот у значенні прийменника поширився в росіян, бо це була єдина наявна у російській мові словесна композиція, що відповідала нашому звороту у значенні прийменника залежно від. Тобто, не було вибору. Інакше годі сказати. Наша ж мова на цей випадок має короткий синонім задовгого виразу: залежно від. Уживши цю форму класик міг би ‘розпротоколити’ свою мову і не прирікати її на забуття: “Він працює у ритмі пісні… залежно від настрою”.

Але жива мова знає ще коротшу форму, яку можна вжити замість у залежності від. Наприклад, питаючи хліборобів про початок жнив чи косовиці, можна почути: “Це як до погоди”.

Сучасники, навчені у школах у такому разі скажуть: “Це залежно від погоди” або й “Це в залежності від погоди”. Чи ж не краще те, що найкоротше? Нащо розтягати свою мову, коли можна бути лаконічним?

Тоді й пасаж соловецького класика можна висловити дуже коротко: “Він працює у ритмі пісні… як до настрою”.

Чого вчать наведені приклади?

Прислухаймось до живого мовлення – там є секрети літературних стилів. Навіть в українських зрусифікованих містах можна запозичити зразки української мовної стихії в російських шатах. Прислухайтесь і Ви почуєте “Я же тебе говорил…”, “аж зло берет” і т. п.

Висновок? Не цураймось живомовної стихії!

Редакторська праця нагадує працю лікаря: редактор, образно кажучи, лікує мовні хвороби “текстовиробників”. Отже, той, хто береться до редагування, мусить бути обізнаним з цими недугами. Тому у дальшому тексті і піде мова про мовностилістичні болячки, поширені серед працівників пера.

Навчальні заклади прищеплюють усім нам, в тому числі й майбутнім письменникам, повагу до літературно-мовних норм. Однак до всякої норми ніколи не шкодить підходити з певною дозою критичности. Бо крім норм існує ще здоровий глузд та мовний смак. Мудрому редактору доводиться мирити ці три, далеко не однозгідні суб’єкти.

Хоч займенник інший дуже поширений у нашій мові, це не виключає права на існування його конкуренту й побратиму – займеннику другий. Згадаймо відоме ще з дитячих літ: “І сам не гам і другому не дам!” або з літератури: “Мортхо… читав одному одне, іншому друге…” (І. Чендей).

Деякі ж автори – по-своєму розуміючи поняття чистоти мови – “затинаються” (зациклюються) на певних мовних забобонах і визнають слово другий лише як числівника, хоч воно має всі властивості також і займенника. Наслідком цього з’являються друком такі перли: “Одні були за, інші – проти. Одні казали одне, інші – інше”.

Звучить кепсько? Правда ж? А через що? Через дискримінацію слова другий.

Лишаю читачам – майбутнім редакторам – право довести останній вираз до мовно-літературних кондицій, а також вибрати з двох наведених у заголовку до цієї пари виразів перспективніший, взявши до уваги небажану у мовних конструкціях повторюваність однакових звуків.

Жива мова не завжди йде в парі з “академічною” логікою, бо має свою логіку, підпорядковану мовному смакові та легкомовності. Згідно з цією живомовною логікою ми говоримо: “Я з дітьми пішов на річку”. Логіка тут та, що мову мовлю Я, описуючи свою дію, то й дієслово узгоджую із собою: “Я пішов”, бо я міг би сказати й так: “Я пішов з дітьми на річку”. “Академічна” ж логіка моє перше речення переробить так: “Я з дітьми пішли на річку”. У даному разі така переробка не шкодить. Але в інших випадках граматично правильні фрази віддають штучністю або академічною дистильованістю. А такий стиль не завжди сприяє успіхові художнього твору. Радше навпаки, шкодить.

Колись я присвятив дружині такі рядки “Коли на суд віків та внуків… тихенько зайдеш ти і я…”. Вживши саме такого узгодження граматичних форм, я, понадусім, змалював картину: першою заходиш ти, а за тобою – я. Але одеський редактор-письменник (в одній особі), очевидно під впливом гіперпуризму, переробив мої слова так: “тихенько зайдем ти і я”. Як на мене, переробка звучить штучно, і крім того зникає картина, хто за ким заходить, виглядає, що ми заходимо так, як заходять до автобусів на деяких автобусних зупинках.

У даному прикладі не автор, а редактор виявив симптоми гіперпуризму. Редактори ж майбутніх художніх шедеврів мають знаходити золоту середину між академічністю та живомовністю. У переважній більшості випадків живомовній стихії варто віддавати перевагу.