Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Ще раз звертаюсь до метких, завзятих і не конче молодих. Українська мовна стихія аж он як потребує вашого розуму, завзяття, спостережливости й винахідливости. Невідкриті Америки чекають на вас!

Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: “Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні – українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Аж ні – знову таки українська стилістика. Або до лампочки кому , тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка” С. Ожегова наводиться як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки – володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.

Пише літератор, а редактор не заперечує (бо ж є у словниках!): “…юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із …(чимось)”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “…юне покоління має нагоду познайомитися із …(чимось) дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Шукаймо своїх засобів, а не мавпуймо.

Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Такі вимоги”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги…”

Не думаю, що треба роз’яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжиття, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.

На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в українському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його переробили. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світосприйняття. А крихітки дитина в українській сім’ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.

Словники й норми, привчили нас до ідіоми з’їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кількох слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з’їхати з глузду. Прикладів – вагон!

…здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із’їхав з глузду краще?

“Неначе люди подуріли…” (Т. Шевченко). Знавці б написали поз’їжджали з глузду.

“Хіба я здурів…” (І. Нечуй-Левицький). По-мавповченому: “Хіба я з’їхав з глузду…”.

“…заходи… планують там. Подивимось.Новий рік… недалеко”. Якою мовою це написано? Коли треба сказати “час покаже”,ми кажемо: Побачимо.“Що було – бачили, що буде – побачимо”.Це вимога нашої ритмомелодики, дарма що у Москві в цьому разі кажуть: посмотрим – подивимось. Іцей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотретьпише: посмотрим! – побачимо!.То чого ж Ви вчите студентів, панове професорове: української мови чи цяпляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите, а мові (чому)? Іне кивайте на Шевченка. Шевченко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.

У XXI столітті швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. Короткі слова й форми витискають довжелезних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щобскорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз)і собі коротюще слово, то ми воліємо казати неодноразовоабо багаторазово– шість складів, щоб було, як неоднократночи многократно. Імаємо ж освіту куди твоє діло. Тільки XII вік “приволікає” нас, як той каже, невідворотньо, а XXI – “відволікає”. Є слово розповсюдження– он яке довге – аж п’ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім довгуна: поширення– коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми вживаємо довше. Чому? Щоб ближче до распространения,яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз! ”.