Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Коли мовлене містило в собі не те, щоб наказ, а просто пропозицію або заохочення щось зробити, українці вживали наказового способу: “Перейдім[о]до іншої кімнати" (А), а не “Перейдемодо іншої кімнати". Вжиток (А) характерний для західньо-слов’янських мов, зокрема для чеської та польської. Мабуть, ненависть до всього західнього змушувала кремлівську мафію викорінювати все, що різнилися від східніх стандартів, в тому числі й у мові (хоч західній білизні, а надто бюстгальтерам, московські партійні дами віддавали перевагу).

Ідучи за схваленими у зореносному Кремлі стандартами, витворені у зашторених кабінетах “літературні норми" приписували міняти форми, засвічені у цитованій пісні, на форми заспіваєм, звеселяєм(Форми дійсного способу, властиві у такому вжитку мові старшого брата). Не почнім,а почнемо,не візьмім,а візьмемо,не створім,а створимотощо.

У тексті письменника, який довгенько працював у совєтських ЗМІ, подибуємо такий кавалок: “Тож полишимооту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, полишимотакому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернемосядо прози серйозної….". На манері письма цього літератора відбився стаж його роботи в “соловецьких" ЗМІ, де дуже прискіпливо стежено, щоб на шпальти газет не потрапляв “націоналістичний" (читай український природній) стиль. Тим-то цей автор і вживає форми полишимоі звернемосьзамість полишімі звернімось,які в такому кучерявому тексті мали б пожвавлювати виклад думки, відповідно до української стилістичної традиції.

Спробуймо відредагувати корифея літературної праці: “Тож лишімоту легкість безжурну, ту сюжетність… пригодницьких шкіців…, лишімтакому ж невибагливому… споживачеві… пригодницької… продукції…, та й звернімосьдо прози серйозної…". Текст ожив, набув динамічних рис.

Мовно-стилістичні стандарти, вироблені сотнями поколінь мовців, таки варто наслідувати, а не ігнорувати.

Наявність штучної лексики у мові будь-якого словесного матеріялу шкодить не лише художнім, але й усім іншим друкованим чи виголошуваним текстам. Візьмім далеке від літератури військо, де мову вживають переважно для команд і наказів. “РУС для військовиків” (Київ-Львів: Варта, 1995), приміром, рекомендує таку команду: “Розпочати самообслуговування і прання білизни!”.Штучність команди викликало дослівне мавпування стислої російської: “Начать самообслуживание и стирку белья!”.Стисла формула команди обернулася на мовного динозавра. Врятувати становище може відступ від шаблону: “Година самообслуги і прання!”.Коротко, чітко і, головно, натурально – не штучно.

Вживання штучних форм та слів у творі – це свого роду рак, який прирікає твір на смерть. Цей рак спричинюють ряд обставин: незнання живої (часом і літературної) мови, відсутність мовного смаку, зацикленість на протокольно-газетних штампах. Наприклад, досить таки штучне слово особистісний,яке може вживатися у значенні суб’єктивний:“Дуже вже особистіснийїї погляд”, дехто вживає там, де місце для слова особистий:“Це позначилося на її особистіснихстосунках”. Так само канцелярією віддає вислів “Я поїду в який-завгодночас і з ким-завгодно”.Чи не простіше: “Я поїду будь-колиі будь з ким”?Рак літературних творів має лікувати мовний онколог – Редактор.

Слова дорослішати, подорослішатита похідні від них – це приклад штучно створених в українській мові лексичних одиниць. Наші предки, коли треба було висловити поняття, передаване цими словами, послуговувалися цілою гамою живомовних конструкцій: підростати, підрости, доходити літ, доростати розуму, виходити з дітей, вбиватися в пір’я, прийти в літатощо. Потреба синонімічного вибору покликала до життя форму дорослішати,скопійовану з мови сусідів. Форма ця цілком доречна у певних мовних ситуаціях, але є ситуації, де її вживання просто протипоказано. Такі ситуації – це жива мова. Літератор, котрий хоче, щоб йому повірили, мусить максимально наближати діялоги своїх персонажів до мови, якою люди говорять. У цікавій психологічній замальовці далеко не бездарної письменниці герой висловлюється в такий спосіб: “Я беріг її для себе. Чекав, коли вона подорослішає”.Важко повірити, щоб у живій розмові люди вдавались до такого книжного стилю. Найшвидше в такій ситуації людина скаже: “Чекав, поки вона підросте”.