Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Але, незважаючи на погроми, на негативне, навіть презирливе ставлення козаків до євреїв, останні не покидають їх. Вони ладні служити козакам, знаходячи тут, зрозуміло, для себе вигоду. Це показано на прикладі Янкеля, який, врятований Тарасом Бульбою, супроводжує козацьке військо, займаючись торгівлею. Янкель готовий допомагати своєму благодійникові. Доносить йому потрібну інформацію. Саме Янкель перший розповів Тарасові, що його син Андрій перейшов на бік поляків, — правда, за цю новину ледь не дістав прочухана.

Янкель користолюбний, але вміє у цьому вчасно зупинитися. У другій редакції повісті читаємо про нього таке:

«Он уже очутился тут арендатором и корчмарем; прибрал понемногу всех окружных панов и шляхтичей в свои руки, высосал понемногу почти все деньги и сильно означил свое жидовское присутствие в той стране. На расстоянии трех миль во все стороны не оставалось ни одной избы в порядке: все валилось и дряхлело, все пораспивалось, и осталась бедность да лохмотья; как после пожара или чумы, выветрился весь край. И если бы десять лет еще пожил там Янкель, то он, вероятно, выветрил бы и все воеводство. Тарас вошел в светлицу. Жид молился, накрывшись своим довольно запачканным саваном, и оборотился, чтобы в последний раз плюнуть, по обычаю своей веры, как вдруг глаза его встретили стоявшего назади Бульбу. Так и бросились жиду прежде всего в глаза две тысячи червонных, которые были обещаны за его голову; но он постыдился своей корысти и силился подавить в себе вечную мысль о золоте, которая, как червь, обвивает душу жида».

Виявляється, в Янкеля є своє поняття честі. Він, незважаючи на зиск, не зраджує Бульбу. Допомагає останньому добратися до Варшави, влаштовує йому зустріч із сином у тюрмі. Правда, ця зустріч зривається з вини самого ж Бульби.

Відносини між Бульбою та Янкелем можна розглядати як образно-художнє трактування непростих стосунків між козаками-українцями та євреями. І хтозна, на чиєму боці реально був Гоголь: чи симпатизував він відважним та емоційним, але часто безладним і нерозумним степовим лицарям, чи раціональним (хай і «дрібнодушним») євреям, спроможним розв’язати чимало практичних питань?

Окремі фрагменти повісті дають підстави стверджувати, що, попри деякі негативні характеристики єврейства, Гоголь йому симпатизував. Уже наводилася цитата, де йшлося про голодомор у Дубні. Особливо вражаючим вийшов опис мертвої матері, до грудей якої тулиться немовля; при цьому автор припускає про єврейське походження цієї жінки. Ще в одному місці, де йдеться про пораненого й хворого Тараса Бульбу, розповідається, що його товариш

«скакал без отдыху дни и ночи и привез его, бесчувственного, в самую Запорожскую Сечь. Там принялся он лечить его неутомимо травами смачиваньями; нашел какую-то знающую жидовку, которая месяц поила его разными снадобьями, и наконец Тарасу стало лучше» (подано за другою редакцією повісті).

Як бачимо, Бульбу лікує єврейка-знахарка. Не будемо дискутувати, наскільки реалістичною є ця картина; однак те, що козака в гоголівському тексті лікує єврейка (що загалом є ситуацією нетиповою), багато про що свідчить.

Певно, немає серйозних підстав говорити про антисемітизм повісті «Тарас Бульба», як, зрештою, і про її антипольськість. Так, у творі можна відшукати чимало антиєврейських характеристик. Але характеристики ці часто йдуть від козаків, які вважають євреїв людьми другого сорту, тими, що розіп’яли Ісуса, тощо.

Але це лише один бік медалі. Є й другий. Це й зображення ділових якостей євреїв, їхнього вміння «робити гроші» навіть за максимально несприятливих обставин; це й показ певної чесності або й честі євреїв; це й вияви авторського співчуття до представників цього народу.

Життя — це гра. А художня література — гра й поготів. Маємо тут справу з грою уяви. І часто в цій грі мимоволі на поверхню виходить сокровенне. Навіть те, що сам письменник волів би сховати. «Опасно шутить писателю со словом», — говорив Гоголь. Отже, усвідомлював цю «опасность».

Гоголь у повісті «Тарас Бульба» — двоїстий. Хоча й в інших його творах цієї двоїстості вистачає.

Чимало дослідників люблять поговорити про «двоєдушшя класика». Тим паче, що його засвідчив сам письменник у листі, написаному в грудні 1844 року до Олександри Смирнової. Там Гоголь пише, що не знає, яка в нього душа — «хохлацька» чи російська. Намагається не протиставляти ці дві душі, а говорить про їхнє взаємодоповнення. На його думку, вони обидві щедро обдаровані від Бога і кожна з них окремо має в собі те, чого не має друга.