Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Незважаючи на симпатії до цього героя, відчувається, що Гоголь вказує на його простоту і навіть дистанціюється від нього. Особливим розумом Остап не відзначається. Якщо він і вчиться, і досягає успіхів, то завдяки погрозам батька та різкам вчителів. Хлопець нечасто очолює «дерзкие предприятия» бурсаків, коли вони здійснюють грабунки міщанських садів та городів, однак охоче до цих грабунків приєднується і стає в них одним

із перших. Остап прямодушний, ніколи не виказує товаришів; він добряк. Він міг би бути вправним воїном — але не поводирем. Такий герой може викликати позитивне ставлення, але не захоплення. Остап робить те, що роблять й інші. На якийсь оригінальний чин він не здатний. Навіть тортури зносить відносно спокійно, як колись різки в академії. Лише наприкінці тортур на варшавському ринку Остап кличе батька. Це чи не єдиний епізод, завдяки якому цей герой запам’ятовується читачеві.

Зовсім інакше змальований Андрій. Він, порівняно з Остапом,

«имел чувства несколько живее и как-то более развитые. Он учился охотнее и без напряжения, с каким обыкновенно принимается тяжелый и сильный характер. Он был изобретательнее своего брата; чаще являлся предводителем довольно опасного предприятия и иногда с помощию изобретательного ума своего умел увертываться от наказания, тогда как брат его Остап, отложивши всякое попечение, скидал с себя свитку и ложился на пол, вовсе не думая просить о помиловании».

Тобто Андрій був розумнішим за свого брата, часто виявляв винахідливість. У цій та інших характеристиках відчувається, що автор більше симпатизує Андрієві, ніж Остапу. Окрім того, можна сказати, що, змальовуючи Андрія, Гоголь вкладає в це зображення частку свого Я. Андрій так само винахідливий у своїй академії, як винахідливим був і Гоголь у Ніжинському ліцеї.

Нестор Кукольник, який навчався разом із Гоголем, згадує зокрема таке:

«Телесное наказание у нас в гимназии существовало. Нелегко было заслужить эту казнь, потому что Иван Семенович Орлай (директор гимназии), подписывая приговор, долго страдал сам, медлил, даже хворал, но одолевал свою врожденную доброту и предавал преступника ликторам. При этом случае я вспомнил забавное происшествие: Яновский (Гоголь тож), еще в низших классах, как-то провинился, так что попал в уголовную категорию. “Плохо, брат! — сказал кто-то из товарищей: — высекут!” — “Завтра!” — отвечал Гоголь. Но приговор утвержден, ликторы явились. Гоголь вскрикивает так пронзительно, что все мы испугались, — и сходит с ума. Подымается суматоха; Гоголя ведут в больницу; Иван Семенович два раза в день навещает его; его лечат; мы ходим к нему в больницу тайком и возвращаемся с грустью. Помешался, решительно помешался! Словом, до того искусно притворился, что мы все были убеждены в его помешательстве, и когда, после двух недель удачного лечения, его выпустили из больницы, мы долго еще поглядывали на него с сомнением и опасением».

Чи не нагадує така поведінка юного Гоголя поведінку Андрія, який вмів уникнути покарання? Звісно, не варто говорити, що Андрій — це і є сам Гоголь. Але в цьому героєві Гоголь відобразив певні свої риси і навіть факти своєї біографії. Письменник, очевидно, усвідомлював те, що він зрадив козацьку Україну й перейшов на службу до цивілізованого світу — світу імперії. Цей гріх Гоголь намагався й осмислити, й виправдати. Одною із спроб такого осмислення, а заразом і виправдання могла бути історія Андрія в «Тарасові Бульбі».

Повернімось до характеристики Андрія.

«Он, — писав Гоголь, — также кипел жаждою подвига, но вместе с нею душа его была доступна и другим чувствам. Потребность любви вспыхнула в нем живо, когда он перешел за восемнадцать лет. Женщина чаще стала представляться горячим мечтам его; он, слушая философические диспуты, видел ее поминутно, свежую, черноокую, нежную. Пред ним беспрерывно мелькали ее сверкающие, упругие перси, нежная, прекрасная, вся обнаженная рука; самое платье, облипавшее вокруг ее девственных и вместе мощных членов, дышало в мечтах его каким-то невыразимым сладострастием. Он тщательно скрывал от своих товарищей эти движения страстной юношеской души, потому что в тогдашний век было стыдно и бесчестно думать козаку о женщине и любви, не отведав битвы. Вообще в последние годы он реже являлся предводителем какой-нибудь ватаги, но чаще бродил один где-нибудь в уединенном закоулке Киева, потопленном в вишневых садах, среди низеньких домиков, заманчиво глядевших на улицу. Иногда он забирался и в улицу аристократов, в нынешнем старом Киеве, где жили малороссийские и польские дворяне и домы были выстроены с некоторою прихотливостию».