Майк Йогансен - Елементарні закони версифікації (віршування)

Зітхнув так соняшно на світ.

М. Хвильовий

Величний малюнок Дня-Атланта, що підпирав плечима небо В Сосюри:

Вже за обрієм блиснуло

Золоте зорі весло...

Образ непомітно звязаний з старовинною легендою — сонця, що пливе на золотім човні.

Такий самий міфологічний спомин в образі Поліщука:

І сонце підростає, мов бичок,

Щоб грюкнути тепла рогами

По черепу міщан.

«Бунтарь»

Тільки він ще тепліший і близький до нас своїм змістом.

Час забобонної пошани до сонця пройшов і змінився на тепле співчуття до веселої планети (порівн. «Товариш Сонце» М. Семенка), і це не зухвальство «зверх-людини» другого, дешевого видання Ніцше — це почуття єдности зі всею працюючою людністю і свідомість громадської сили її, що використає сонячну енергію без усякої згоди й милости з боку самого сонця. Яка ріжниця між цим і релігійним жахом перед природою, що ми його бачимо в попередній поезії В. Семенка:

І розсміявся, коли зайшов наперед.

Простяг руку, механічно стиснув

Не розібрав: чи то був папуас чи швед.

«Вечір утер носа і скис»

В останньому образі суб'єктивність ландшафта доходить до крайньої міри і відбиває, як свічадо, настрій поета.

Указана інтимність образів, що тепер стала ніби-то модою, чимсь обов'язковим для кожного, має велике методологічне значення. В свій час перейде ця тенденція, але залишиться її причина, що її виправдує — це закон контрасту. В той час, як драматичній поезії давно відомий контраст — могутній засіб драматичного ефекту, в цей час поезія недраматична знала тільки контрасти положень, ситуацій (ті самі, що в драмі) і не знала тих засобів контрасту, які властиві власне їй — це контраст в самому образі. Сонце — лемішка — річ, попередній поезії не відома. І дарма, бо асоціації контрасту власне того ж самого ґатунку, що асоціації суміжности, тільки створюють порівняння ще яскравіші.

В той час, як попередня поезія вміла тільки кількістю або фізичною величиною вражати читача, — «море сліз і крові», нема, мовляв нічого більшого за море своєю кубатурою — підіть зміряйте! Тепер в руках поета далеко сильніші ефекти — ефекти контрасту.

А хай тільки день облетить,

На дорогу виходить мужик

І милується зорями і несамовито

Стріляє, цілує в зоряний лик.

М. Терещенко

Що всі моря всесвіту проти божевільної сили образу.

Та не зріжу собі я голову

Залізняк я і чути мій гук,

Краще вмить опинюся голий

На снігу.

Закінчуючи цим главу про образ (бо тема не має кінця ні краю), завважимо ще раз, що образ найтекучіша, найніжніша і в тім найголовніша сторона поезії. Тут як ніде має значення поетичний смак, сила фантазії — це чарівний острів поезії. Тільки трактування поетом образів може с самого початку вказати, остільки він талановитий, оскільки йому варто писати вірші й надалі. І ось для цього передусім потрібне глибоке знання тієї мови, якою пишем, бо тільки в мові — невичерпане джерело нових образів: найрозкішна фантазія лишається лише думкою, як що нема до неї слів. Отже, як раз українська мова є одною з найщасливіших. Німецький, приміром, поет, ще більше французький, або англійський замкнені в неширокому колі літературного словника. Яке небудь щиро народне німецьке слово, що допіру не увійшло в літературу, з величезними перешкодами тільки могло б увійти туди — в українській же літературі кожне слово може увійти в літературу — вона ще не застигла в межах певного словника, струмки ще горять вулкановим вогнем. Кожен знає слово «літепло» — тепла вода, що може бути краще цього слова і як звукопису, і як образу. Або візьміть слово «літоросль»! І одначе ні те, ні друге, ні тисячі инших не увійшли в літературу, бо автори навперейми дзвонять про гаї, місяць, рози, квітки — не те, що вони бачили й чули, а те, що вони читали.

Отже, моя порада: читайте новітню поезію — але не для того, щоб засвоїти собі дещо — переспівувать його, а для того, аби звільнитись від пут ув'язливих, пут минулого і піти своїм невторованим шляхом в музичних луках української мови. І не тільки найкращих поетів треба читати, не тільки голів кожної школи, а й тих, і може найбільше, що роблять тую непомітну технічну роботу, наслідком якої виростають корифеї літератури. Якраз ці «робітники поезії» дають справжньому поетові потрібну йому технічну підготовку.

«Добре тобі казати, як ти терся по школах і столицях», чую я давно від своїх слухачів, а ми, мовляв, по-простому, по-селянському, пишемо. В тому й біда, що не по-селянському, а по-городському Ви пишете, та тільки дійшло до Вас городське в третьому виданні і не в кращих зразках. Для того, щоб писати по-селянському, по-простому, треба подолати в собі культурні впливи, а для цього їх треба узнати. А що не треба для цього вчитись в університеті, тому доказ поети М. Хвильовий і Сосюра, що ніде не вчились, нічого не скінчили, і що все ж таки далеко ген-ген перегнали десятки буржуазних поетів. М. Хвильовий крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі — це справжній і оригінальний майстер. Оригінальність його творчости в тому, що він перший поет-робітник на Вкраїні. Геть чимало робітників, що пишуть вірші — мені доводилось зустрічати посивілих робочих, що з зусиллям волі складали вірші. Але вони цілком в полоні в плохеньких буржуазних поетів вроді Надсона, Апухтіна і іже з ними. Для того, щоб подолати що небудь — треба його переживати, такий діалектичний закон розвитку — його ж не минеш. Цілком безпідставна надія, що для поезії потрібний тільки талант та натхнення — і вірші «самі» напишуться. Кожен поет переходить довгий шлях розвитку, щоб найти самого себе. Як би ми подивились на того компоніста, що, не знаючи законів музики і попередньої музики, став би писати оперу. Ясно, що будь він якнайталановитіший музика — його опера буде чимсь вроді «Іванова Павла», безпорядною мішаниною чужого другосортного матеріялу. І однак ніхто не може засвоїти цієї природної думки під поглядом поезії. І Хвильовий лепетав колись, і Чумак писав вірші отакі: