Майк Йогансен - Елементарні закони версифікації (віршування)

З тими, що чесно схотять шукати нового шляху, ми порозуміємось по дорозі в казкові луки образів. Отже, почнемо з наведеного вірша Віталія Самійленка. Вдивімось в його образи й спробуймо дошукатись до причини того, що нам вони здаються нудними.

Я підкреслив ті місця, де автор висловлюється образно, малюнково, не просто розмовними словами, а якимись порівняннями. Перше: «край ридав піснями». Як усім відомо, «ридати» по-вкраїнському може тільки людина — тут ридає цілий край, значить край порівнюється з людиною. Далі: «блукав співочими гаями» — співає людина, або птиця, отже, порівняння з людиною або птицею. Далі: «тремтіли сльози на квітках» — сльози, очевидно, порівняння з людиною. Далі «стояли, наче у вінках» — себто мов люде. «В степу журливому» — журиться людина, отже, скрізь: завше автор порівнює природу з людиною, але так, як її вже порівняно тисячі й десятки тисяч разів, — отже, вірш справляє враження латаного чужими латками кожуха, до останньої міри заялозеного в руках ріжних хазяїнів.

Тому й враження таке несильне, кволе — якось несподівано звучать слова «і я піснями заридав» — ніякого ридання ви не чуєте, лише солоденьке тренькання на заялозену міщанську мандолину, на якій ще й лишилась всього одна-однісінька струна.

І ця струна тренькає без упину і без краю. Хіба ж українські пісні — ридання? Хіба гай в тиху погоду «тихомовний» ридає? Краще тоді вже відмовитись від образу і просто сказати «шелестить». «Степ журливий» — як саме, чого він зажурився. Змалюйте конкретно, щоб перед очима встала картина зорова чи слухова, щоб ви відчули те, що бачить поет, а не чули, як він «вдаряє в срібні струни» та й годі.

Але досить. Нові приклади нам краще покажуть, який образ справляє враження, який ні. Аби завести якоїсь класифікації, поділимо образи грубо на зорові, слухові, нюхові і т.п. Уважний читач уже одмітив собі тичинівський малюнок світанку (див. вище), той образ має подвійну глибину — промінь сонця грається, як заєць, і раптом ви бачите, що то не заєць, а соняшний зайчик, як від свічада, — і сповнює душу ніжною теплотою літнього світанку.

На певній стадії людської думки частішим є порівняння людського з зовнішнім, з природою. Такі найбільше порівняння в піснях:

Ой що ж бо тай за ворон,

Що по морю кракає.

Ой що ж бо то тай за бурлака,

Що всіх бурлак скликає.

Народна пісня.

Порівняння народних пісень недосяжно чарівні саме через те, що вони одночасно дають ландшафт — оточення думці. В тій же пісні:

Рости, рости клен-древо

В гору високо.

Поховали пана отамана

В сиру землю глибоко.

(Клен є і образом отамана, і росте на його могилі.) Так часто в Шевченка:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

На калині одиноке

Гніздечко гойдає,

А де ж дівся соловейко

Не питай: не знає!

(Соловейко — Котляревський )

Більшість образів Шевченка такі, як в піснях:

Попід горою яром долом,

Мов ті діди високочолі

Дуби з гетьманщини стоять.

Власне, пісні порівнюють людину з дубом, у Шевченка дуб — мов дід.

Серце, як голубка, як пташка. «Дівча як тополя». В одній поезії навіть дівча перевернулось в тополю — Овідієвський сюжет.

«Думка — орлом сизокрилим літає, ширяє». «Хлопці та дівчата як мак процвітає». «Як та галич поле криє — ляхи, уніати». «Козаки, як та хмара, ляхів обступали». «Червоною гадюкою несе Альта вісті».

Але дуже часті в Шевченка і порівняння антропоморфічні, цебто, де природа вподібнюється людині (що де-не-де є і в піснях).

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють.

Не тілько дівча, як тополя, а й тополі, як дівчата — чудесний синтез народу і природи, однаково любих і розлучених з поетом.

Часто тим порівнянням бракує конкретности — бо вони ще не геть одрізнились від ландшафту, складають його частину. Але не завжди.

Зареготався дід наш дужий

Аж піна з вуса потекла.

Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,

Хортице сестро.

( «Гамалія».)

Тут порівняння розвинено в цілий малюнок-образ надзвичайної сили і влучности (піна з вуса потекла). Ще тонший психологічний образ маємо в:

І небо невмите, і заспані хвилі

І понад берегом геть-геть

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться.

(«З Кос-Аралу» )

Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразности і конкретности — залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно.