Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

У цій пам’ятці привертає увагу міф, пов’язуваний з Індрою. Одним із великих подвигів Індри було повернення божественних корів, що їх викрало в богів демонічне плем’я пані , інакше — панії . Індра послав на пошуки їх пса Сараму, котрий виявив корів у далеких краях за річкою Раса, на берегах якої і жили панії. Коли ті відмовилися добром повернути Індрин скарб, сам Індра на колісниці, запряженій гнідими кіньми, вирушив у похід зі своїм військом. Громовою стрілою-ваджрою він розколов скелю і визволив корів із полону. Відразу розсіялася недобра пітьма, бо знову на небі зійшла Ушас — Вранішня зоря і сонце знову явилося людям. Пригнічений демон Вала, що охороняв корів, здійняв у гірських надрах страхітливе ревисько, але був насмерть уражений доблесним Індрою, котрий, захопивши незліченні скарби паніїв, з перемогою і славою повернувся до своєї небесної обителі (МДИ, 21–22).

Цей міф — не що інше, як дублювання іншого міфу, про здолання Індрою злого демона Врітри. Тваштар (згадується у «Влесовій книзі»), творець усіх істот і форм, створює з вогню і божественного напою соми страхітливе чудовисько — велетенського змія Врітру. Безногий і безрукий, він розлігся на горах, згорнувшись у 99 кілець, перегородив течії сімох потоків і поглинув їхні води. Що не день він більшав в усі боки на довжину польоту стріли й невдовзі загрожував поглинути увесь світ з богами, <156> людьми й живими істотами.

Боги мусили звернутися за допомогою до Індри. Та вирішальної миті, коли Врітра люто засичав і дихнув спопеляючим полум’ям із моторошної пащі, військо Індри кинулося врозтіч, лише хоробрі Марути (у «Велесовій книзі» — мариці ), сини Рудри, зосталися при ньому, та ще й відданий Вішну. Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву — Сома . А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот — їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні, через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники (МДИ, 36–39).

Міф цей має виразне космогонічне, світотворче значення. Індра долає Врітру й цим розділяє доти єдиний світ на дві сфери — небо й землю, богів та асурів, наймогутнішими представниками яких і є Індра та Врітра. Саме на їхньому двобої базуються ритуали, пов’язані з Новим роком, бо перемога Індри означає і перемогу світла над темрявою, добра над злом. Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури — дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ.

Асури протиставляються девам, молодшим братам, як темне — світлому, ніч — дневі, Місяць — Сонцеві, жінка — чоловікові, ліве — правому, криве — прямому, вода — вогневі тощо. Саме ця ідея закладена у нашому синьо-жовтому прапорі. Асури розміщуються по ліву руку від Праджапаті — творця всього сущого, а деви — по праву. Місяць має асурську приналежність і пов’язується з поняттям «лівий», водою, росою, тоді як Сонце — девівську, божественну і пов’язується з поняттям «правий». Ця така звичайна для «Ріґведи» особливість збереглася в українському фольклорі, зокрема, в колядках: «То праве личко — світле сонечко, а ліве личко — ясний місяцю». Як зберігся в українському фольклорі й сам основний міф «Ріґведи» — битва Індри з Врітрою — у веснянках і колядках та деяких народних танцях весняного циклу. Де Індра виступає як Громовик-воїн, Громо<157>вик-пастух чи Громовик-хлібороб, що вирушає визволяти з полону красну дівчину (Сонце, Весну), а Врітра, який тримає в полоні її — як злий цар Ворот або Воротар. Про це переконливо писав Іван Нечуй-Левицький ще в минулому столітті, в праці «Світогляд українського народу» (1876). Характерно, що матір’ю Врітри є асурка Дану, тотожна нашій фольклорній Дані; обидві ці богині пов’язані із водною стихією, а їхні імена і досі зберігають річки північного Причорномор’я — Дон, Донець, Дунай, Дністер і Дніпро . У «Ріґведі», зазначає індолог Наталя Гусєва, слово дану позначає ріку взагалі, проте в пізніших санскритських джерелах, які розвинулися вже на території Індії, воно в такому значенні більше не зустрічається. З чого дослідниця робить цілком слушний висновок, що вже у ведійський племен це слово мало реліктовий характер. А з цього інший логічний висновок: слово дану найбільше поширення мало на прабатьківщині індоаріїв, тобто і на території України. Що красномовно засвідчують річкові назви Північного Причорномор’я, які зберегли в собі слово дану — «ріка», «потік».