Степан Наливайко - Індоарійські таємниці України

Історія знає випадки, коли той чи інший народ називав свою країну так, а сусідні народи — інакше. Німці, наприклад, називають свою країну Дойчлянд , росіяни — Ґерманія , а українці — Німеччина . Щось схоже сталося і з назвою країни, що її ми сьогодні знаємо як Індія .

Давньоіндійські писемні пам’ятки донесли деякі старовинні назви цієї країни: Ар’яварта — «Країна аріїв» і Бгаратварша — «Країна Бгарати», де Бгарата — легендарний герой індійського епосу, син царя Місячної династії Душ’янти й царівни Шакунтали. З назви Бгаратварша постав короткий варіант її — санскритське Бгарата й хінді Бгарат . Саме Бгарат називається нині країна індійськими мовами.

У давні часи, коли іранці вирушали до Індії, то зустрічали на своєму шляху велику ріку. Її індійці називали Сіндгу , а іранці — Хінду або Хінд . Це йшло від фонетичних особливостей індійських та іранських мов. Індійське с іранці передавали як х : інд. сома — іран. хаома , інд. асура — іран. ахура , інд. Васуман — іран. Вохуман (грецькою Ахемен ) тощо. Тому назва Сіндгу, Сінд по-іранському звучала Хінду чи Хінд . Населення на берегах Сіндгу-Сінду, яке називалося сіндгу, сінди іранці теж називали хінду або хінди . Внаслідок мусульманського завоювання значної частини Північно-Західної Індії (з ХІ ст.) державною мовою тут стала перська, тож і самі індійці поступово стали називати свою країну по-іранському: Хіндстан, Хіндустан, Хіндостан , а тоді й Індостан, Індстан — «Країна хіндів/індів». Так іранська назва могутньої ріки й людності на ній поступово означила всю країну індійців.

Подібним чином творилась і назва Індія . В основі її та ж назва ріки — Сіндгу, Сінд . Європейський варіант іранського Хінд — Інд . Тільки до цієї основи приєднане — ія , яке несе значення «країна» — Англія, Бразилія, Іспанія, Латвія тощо. На запозичене слово англійська мова вплинула фонетично — початкове х зникло, і країна стала називатися Індія . Саме ця назва поширена в світі, хоч у самій Індії більш уживана назва Бгарат , яка вважається більш патріотичною і ніби містком, перекинутим від сьогодення до славного минулого країни. На поштових марках країни вміщено дві назви її — Бгарат та Індія . Перша — мовою хінді, державною <3> [1] [1] Цифри, оточені знаками менше ( < ) та більше ( > ) позначають сторінки книги паперового видання. Номери сторінок стоять після тексту відповідної сторінки ( Прим. оцифровувача ). мовою, друга — англійською. Означення Індії як Хінд входить у назви індійських заводів, фірм, крамниць. Газети мають назви «Хінду», «Хіндустан», «Навбгарат таймс», «Таймс оф Індіа» тощо. Популярна форма привітання Джай Хінд — «Хай живе Індія!» Державна мова Індії, яку вивчають і в навчальних закладах України, має назву хінді (наголос на кінцевому і ).

До хінду сходить і слово індус . Початкове h в слові hindu англійська мова втратила, зате подарувала кінцеве s — показник множини. І вийшло indus — «індійці». Слов’янські мови сприймають слово індус як однину, тому множина в них — індуси . Так у слові індуси з’явилося два показники множини — англійське s й українське и . В Індії словом хінду означають сповідників індуїзму, хінду — синонім до індуїст . Тож коли кажуть індус , мають на увазі насамперед належність людини до релігії індуїзму. До буддиста, джайна, сікха, мусульманина чи християнина, хоч він і живе в Індії, слово індус вжити не можна. Просто житель Індії, безвідносно до віросповідання — індієць .

Отже, бачимо глибоке засвоєння індійцями термінів сіндгу, сінди, Сінд, а також форм хінду, хінди, Хінд, Хіндустан як основи для багатьох важливих індійських термінів. Та найцікавіше те, що і народ сіндгу , і свою Індію , причому не одну, а дві, знали колись і терени Давньої України. Щоправда, сіндгу тут називалися сінди , а їхня країна — Сіндика .

Сіндів у Північному Причорномор’ї згадують вже найраніші античні автори. Геродот у своїй знаменитій «Історії» (ІV.28) повідомляє, що коли Боспор Кімерійський (Керченська протока) замерзає, то скіфи з Таврики (Криму) гуртами перебираються через замерзлу протоку до сіндів. Страбон і собі мовить про сіндів і називає їхню столицю — місто Сіндику (пізніша Ґорґіппія ). Пліній Старший знає Сіндську Скіфію у пониззі Дніпра. Сіндів і Сіндику згадують у своїх працях Діодор Сіцілійський, Поліен, Амміан Марцеллін, Стефан Візантійський та інші автори. З ІV ст. до н.е. Сіндика — складова частина Боспорського царства (столиця Пантикапей , нинішня Керч ), що впродовж тисячоліття (V ст. до н.е. — IV ст. н.е.) існувало на півдні України. Сіндів згадують і численні боспорські написи.