Степан Наливайко - Індоарійські таємниці України

Прикметно, що антична традиція пов’язує кімерів із фракійцями, насамперед трерами , локалізованими на Балканському півострові. Страбон називає трерів «кімерійським народом». Зв’язок кімерів і сіндів із фракійцями особливо цікавий з огляду на значний фракійський елемент на Боспорі. Ряд правителів боспорської династії Спартокідів носили імена ( Спарток, Перісад ), подібні до імен фракійської царської династії Одрисів ( Спарадок, Берісадес ), що особливо показово з огляду на думку деяких дослідників, що й сама династія Спартокідів, імовірно, сіндського походження. Сюди ж долучаються і дані причорноморської топоніміки, пов’язані з перебуванням кімерійців ( Тірітака, Тірас ) та їхньої відповідності в топоніміці Балкан ( Тірістрія у Фракії та Мезії).

Небагато відомо і про ранню історію сіверів. Поява їх на історичній арені, мабуть, не менш загадкова, аніж зникнення кімерійців. Уперше сівери постають на сторінках літописів, зокрема, Іпатіївського, у тій його частині, де мовиться про розселення сло<10>в’ян. Перерахувавши ледь не всі відомі йому західно- й східнослов’янські племена, літописець насамкінець зазначає: «а інші сіли по Десні і по Семі і по Сулі і нарекошася Северо».

Таке місце сіверів у літописі доповнює й особливе становище Сіверської землі в Київській державі. Сіверщина стояла значною мірою осібно від інших земель, її князі провадили самостійну політику, часто опозиційну Києву. Саме для сіверів надзвичайно характерний зв’язок із Руським Приазов’ям, Тмутораканським князівством, розташованим на Таманському півострові, тобто саме там, де антична традиція знає сіндо-меотів. Дослідники вже давно зауважили, що Тмутораканське князівство історично тяжіло не до Києва, а до Чернігова, що зв’язок із ним тримали переважно сіверські князі. Зв’язок цей, ще до кінця не зрозумілий, очевидно, ще добре відчувався й усвідомлювався за Київської Русі. Недаремно сіверські князі вирушають «поискати града Тьмутороканя». Природне запитання — а навіщо сіверським князям так знадобилася далека Тмуторакань? — тривалий час лишалося без відповіді…

Азійська частина Боспорської держави, населена сіндо-меотськими племенами і Тмутораканське князівство із його тісним зв’язком із сіверами відповідають території, відомій згодом як Половецька земля. Зв’язок сіндів, сіверів і кімерійців із половцями справді досить показовий. Русько-половецькі шлюби — унікальне явище нашої давньої історії — були характерні переважно для сіверських князів. В жилах усіх сіверських князів текла половецька кров, а оспівані «Словом о полку Ігоревім» знаменитий новгород-сіверський князь Ігор Святославич і його брат «буй-тур» Всеволод (які, власне, і вирушили «поискати града Тмутораканя») на три чверті половчани. Як тут не згадати і досить поширену давню традицію, що зводила походження половців до готів, а готів — до цимбрів (кімерів). Можна додати й те, що кам’яні статуї, так звані «половецькі баби», на які багаті степи Приазов’я, напрочуд схожі на сіндські кам’яні скульптури.

Вище вже згадувалося про зв’язки кімерів із фракійцями, що локалізуються на Балканах. Не менш показове й те, що на Балканах засвідчені й сівери. Сівери басейну Дунаю, seberies (у візантійського історика ІІІ ст. Феофана) чи severes (у Анастасія) пов’язуються із протоболгарським ханом (царем) Аспарухом (643 — бл. 701 рр. н.е.) — засновником першої Болгарської держави. Тогочасні джерела згадують у Болгарії сім слов’янських племен. <11> Не перераховуючи їх, вони виділяють окремо восьме плем’я — сівери . Відоме й ім’я князя Севара з оточення Аспаруха (Ісперіха).

Своєрідний «болгарський слід» знаходимо і в половецькій історії, причому стосунки половців і Болгарії по-своєму унікальні. Половці не лише постійно підтримували антивізантійський рух на Балканах, але й брали активну участь у створенні Другого Болгарського царства, перші царі якого, до того ж, походили з роду половецького хана Асеня. До речі, у дослідників чомусь не виникало питання: а навіщо, власне, половцям знадобилася далека Болгарія? Що спонукало їх іти з приазовських степів на Балкани? Чи не те саме, через що й сіверські князі вирушали в ризиковані походи до Азовського моря?

Що ж до етнічної приналежності кімерів, то найчастіше їх оголошують народом іранським, а на доказ наводять тлумачення з іранських мов кількох, як вважається, кімерійських антропонімів. Ось як виглядає характерна побудова у варіанті І.М.Дьяконова, де він обгрунтовує походження кімерійців: «У ХІІ ст. до н.е. індоарії вже були в Індії (?); теза про те, що кімерійці належали до кавказької або якоїсь іншої, зниклої групи мов, малоймовірна (?); не були вони і фракійцями» (що він пояснює досить спірною лінгвістичною конструкцією). «Тому, — висновує дослідник, — майже без усякого ризику можна вважати, що кімерійці розмовляли на одному з іранських діалектів». Отже, якщо не індоарії, не кавказці і не фракійці, значить іранці. Така аргументація зветься доведенням від супротивного. Щоправда, таким чином можна довести будь-що. Особливо дивує теза, що індоарії на ХІІ ст. до н.е. вже були в Індії. Звідки така інформація? Чому саме ХІІ ст.? Що значить «малоймовірна»? Звісно, коли йдеться про давню історію, достеменно твердити щось навряд чи можливо. Проте малоймовірність одного зовсім не доводить істинності іншого.