Степан Наливайко - Індоарійські таємниці України

Сінди, як і їхні родичі-меоти, з ІV ст. до н.е. входять до тисячолітньої Боспорської держави. Особливе місце Сіндики в цій державі, ймовірне сіндське походження боспорської царської династії Спартокідів мовлять про роль, що її відігравали сінди. Наявність у сіндів державності, царської влади, багатьох міст свідчить про тривалий історичний розвиток етносу на цих теренах. Ще Гомер згадує на берегах Боспору «кімерійське царство». Давні ж автори, ставлячи сіндів і кімерів поряд, підтверджують цей зв’язок навіть на початку нової ери.

Ми ще недостатньо обізнані про народи Боспорської держави. Але безперечне те, що з розпадом її у IV ст. н.е. ці народи не зникли. Очевидно, чимало літописних племен сходить саме до цих давніх сіндо-меотських племен Приазов’я. Одне з них — літописні сівери, інше — половці. <14> Їхньою спорідненістю і може пояснюватися тяжіння сіверських князів до Тмутораканського князівства й особливе місце половців в українській історії. Саме ж Боспорське царство постає історичним попередником Київської держави.

З іншого боку, показовий і зв’язок Боспору з Балканами. Відповідність кімери-сівери-сінди на Боспорі і фракійці-сівери-сінтії на Балканах і собі не випадкова, але це вже тема окремої розмови. Що, безперечно, дасть ученим підставу для висновку про етногенетичні зв’язки між Балканами й Причорномор’ям. Історичні дані, свідчення топоніміки, фольклор і матеріали мови… вже давно наштовхують на думку про існування таких зв’язків, — зазначає історик П.М.Третьяков.

Нині можна говорити про досить значний і значущий матеріал, який не поясниш простою випадковістю чи збігом. Факти промовляють самі за себе, і вони змінюють бачення української історії. Тож не така вже й неймовірна думка про те, що деякі події «Махабгарати» могли відбуватися на теренах Давньої України і що участь у цих подіях могли брати предки сучасних українців. Індійський матеріал уже сьогодні плідно працює на українську історію, вкотре засвідчуючи свою вартісність для вивчення найранішої історії й етногенези народів Північного Причорномор’я.

Теза про індоарійські народи в Північному Причорномор’ї зараз особливо актуальна. І це природно, бо довгий час офіційна наука численні індоарійські факти ігнорувала, а етнічна історія Надчорномор’я зводилася виключно до історії еллінства й іранства. І хоча більшість дослідників визнають присутність індоарійських народів у Причорномор’ї, а дехто взагалі вважає її незаперечною, давня історія України ще не осмислюється по-новому. Новітні досягнення, надто в порівняльному мовознавстві, майже не залучаються до досліджень з етнічної історії.

Стан наших знань із давньої історії України сьогодні явно незадовільний. Досі немає бодай вірогідної версії нашої етнічної історії, ми користуємося штучними схемами кількасотрічної давнини, що мають хіба історіографічну вартість. Водночас кожне намагання по-новому осмислити історію України офіційна історична наука сприймає насторожено. Особливо це стосується індоарійських досліджень, які й досі вважаються «єретичними» в науці. Будь-яка спроба пролити світло на індоарійський чинник в <15> історії України зустрічає неадекватну реакцію. Особисті переконання й міркування беруть гору над науковою полемікою, а історична аргументація часто наштовхується на небажання її зрозуміти.

Звісно, останні роки вчать обережно ставитися до нових концепцій і гіпотез. Це почасти викликане окремими, не завжди компетентними спробами сказати своє слово з цієї проблеми, чим тільки профанується і дискредитується початково дуже плідна ідея. Та й позбутися відразу звичних уявлень і стереотипів нелегко. Але ж і без нових поглядів, концепцій, гіпотез немає поступу історичної науки, без них вона — догма. Кожна науково аргументована думка мусить бути почутою, а подальшу долю її визначить наукова дискусія.

Перед сучасною історичною наукою стоїть важливе завдання: розробити методологічні засади з дослідження етнічної історії індоарійських племен Північного Причорномор’я. І чи не найпершим серед методологічних проблем має стати питання джерельної бази й нового погляду на неї. Традиційну джерельну базу з історії Північного Причорномор’я нині слід розширити за рахунок індоарійського матеріалу. Йдеться насамперед про залучення до історичних досліджень індійської традиції (у тому числі епічної) й про тлумачення місцевої ономастики з індоарійських мов.