Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

Отже, в світлі ототожнення: рамаянівська Сіта — рігведійська Сіта, рамаянівський Рама — ведійський Індра, рамаянівський Раван — ведійський Врітра видно, що боротьба Рами з Раваном — це справді різновид рігведійського міфу про битву Індри з Врітрою. Композиція «Рамаяни» повторює композицію ведійського міфу: божество родючості опиняється в полоні злих, темних сил потойбічного світу, на його пошуки вирушає чоловік-божество, долає демонів-крадіїв і повертає на землю, «воскрешає» жертву. Ця тема звучить у багатьох епічних і фольклорних творах багатьох народів, серед них і українського, особливо в казках, де царевич або хоробрий юнак вирушає в похід на злого царя, який викрав царівну, й після численних пригод визволяє її. Ця ж тема властива й «Іліаді» Гомера, де Сіті тотожна прекрасна Гелена — «Сонце», через викрадення якої і почалася знаменита Троянська війна.

З Рамою і Сітою пов'язаний і прадавній весільний звичай — сваямвара, що дійшов до нас із часів матріархату, коли дівчина сама вибирала собі чоловіка. Подібний звичай згадує француз Боплан в своєму «Описі України» ще в XVII ст. (детальніше про це — в окремій статті).

Як в індійців, так і в українців земля обожнюється, і такі уявлення й досі збереглися в українців у порівняно чистому вигляді. В народі помітне глибоке поважання землі. «Земля — мати наша» — кажуть у народі. Бити по землі дрючком без потреби — тяжкий гріх. Клятьба землею — найстрашніша клятьба, і при цьому звичайно цілують землю, а іноді навіть з'їдають шматочок її на доказ своєї правоти. Вираз «щоб тебе земля не прийняла» є виразом найбільшої ненависті. І навпаки, вираз «щоби ся мав, як свята земля» виражає найвищу доброзичливість (Вовк, 176). В обійми святої матері-землі, яка й спородила її, повернулася Сіта.

Так само, як і індійці, й українці боготворили ще одну стихію — вогонь. Він святий і мститься тому, хто його не шанує. В давнину ним вершився божий праведний суд, бо люди непохитно вірили, що безневинна людина не згорить у вогні. Таке уживання вогню подекуди й досі відоме в нашому весільному ритуалі. На Волині, зокрема, коли молода йде до церкви на вінчання, то переступає через вогонь, бо вважається, що вогонь спалить дівчину, якщо вона втратила цноту і обманює молодого (Іларіон, 31). Подібне випробування вогнем мусила пройти й Сіта, коли дехто <220> запідозрив її, що побувала в полоні у Равана, в невірності Рамі. Вона ввійшла в полум'я і вийшла з нього живою і неушкодженою, довівши всім свою чистоту й подружню вірність. Взагалі випробування вогнем, так звана агні-парікша, дуже часто згадується в давніх індійських джерелах, особливо в епосі.

Таким чином, сюжет «Рамаяни» сходить до ще ведійських уявлень про битву Індри й Врітри, де перемога Індри символізує настання Нового року, відродження природи до життя після зими і відбиває календарну, тобто землеробську міфологію. Саме така міфологія була властива насельникам Давньої України ще за трипільських часів.

Отож маємо такі численні факти: наявність рігведійського міфу про Індру та Врітру в українському фольклорі (веснянки, колядки, щедрівки, деякі весняні народні танці й ігри), причому навіть із збереженням імен головних персонажів (Ворот, Воротар); спільність сюжету «Рамаяни» з українськими фольклорними мотивами (мотив оленя і божества-сонця); деякі архаїчні риси «Рамаяни», які сходять до часів матріархату й до порівняно недавнього часу збережені на українському грунті (весільний звичай сваямвара); існування в Україні топоніма, вкрай важливого для оповіді «Рамаяни» (Дандака); семантична тотожність назв Дандака й Київ ; побутування колись (козаччина) й нині низки українських прізвищ з виразним індоарійським забарвленням ( Бальвір, Балбир, Кришненко, Гупаленко, Шіваненко, Рудрименко та ін.), які пов'язані з землеробськими й воїнськими божествами і відбивають поклоніння давніх українців божествам, що їм поклонялися й стародавні індійці. Цих фактів надто багато, аби бути випадковими.

Тож напрошується висновок, що новорічна обрядовість та уявлення, пов'язані з нею, творилися і на теренах Давньої України. І активну участь у творенні цієї обрядовості та уявлень, поза сумнівом, брали й праукраїнці — наші далекі предки. <221>

Важливим джерелом у дослідженнях першопочатків Києва стала на сьогодні вірменська легенда про трьох братів — Куара, Мелтея і Хореана, вміщена в «Історії Тарона», пам'ятці, що розповідав про боротьбу між раннім. хриотиянством і язичництвом у Вірменії. Впроваджена в науковий ще 1922 року академіком М. Я. Марром, вона навдивовижу перегукується з легендою про Кия, Щека й Хорива, яку повідав літописець Нестор у «Повісті врем'яних літ».