Яніка Мерило - Я від Янiки

Із впливом вітчима складніше визначитися. Він закінчив факультет астрофізики, але з початку вільного ринку працював в одній із найбільших IT-компаній Естонії, яка займалася збиранням комп’ютерів під своїм брендом, Astrodata. Софт не писали, тільки комплектація комп’ютерів. Вітчим часто мене брав із собою на виїзні заходи компанії, і це були вихідні з реально крутими людьми. Саме людьми, не просто фахівцями.

Мій перший підробіток влітку був саме в його компанії – тоді я у свої сімнадцять років приїхала в Таллінн підтримати хвору маму вітчима. Хтось зі співробітників Astrodata теж захворів, я його тимчасово заміняла й зуміла переконати керівника, що створювати домашні інтернет-сторінки для компаній – це майбутнє. Зараз це, напевно, звучить смішно, але насправді в 1996 році мало в кого були взагалі домашні сторінки, і я намагалася переконувати великі туристичні компанії й роздрібних постачальників, що «за цим справді майбутнє».

«Навіщо? Адже в нас «Жовті сторінки» в товстих довідниках. Ось ми в томі 3 на 655 сторінці», – було типовою відповіддю. Крутий маркетинг.

До цього часу, звичайно, у мене вже була своя домашня сторінка, я вміла їх створювати, і швидко зрозуміла, що переконувати купити інновації нудніше, ніж самій писати код і створювати таку сторінку. Врешті-решт, декілька років я пропрацювала в Olivetti програмістом інтернет-банків, що було реально круто – бо це означало поїздки до Італії, у маленьке містечко Івреа, у містечко співробітників Olivetti, де було так нудно, що раз на рік там змінювали напрямок руху, щоб хоч якось оживити містечко хоча б на кілька днів. Але для мене ці робочі поїздки, коли для нас світ тільки відкривався, були просто чудовими.

Тож, коли зараз запитують: «Як ти потрапила в IT?», я не знаю, що відповідати. Просто так усе склалося. Хоча, коли писала книгу, я у мами навіть запитала, чи пам’ятає вона ці переломні моменти.

«Це у будь-якому випадку сталося б, незалежно від окремих факторів», – просто відповіла вона.

Спасибі, що в моїх батьків не було свого бачення мого майбутнього, не було й амбіцій, ким я обов’язково повинна стати. Ні балериною, хоча з раннього дитинства я довго займалася художньою гімнастикою й балетом, ні філологом, як мама. У них навіть якось на думку не спадало, що треба визначати мій вибір або долю.

Я вважаю, що освіта у сфері сучасних IT й інновацій в Україні, дійсно, на сумному рівні. Так, з вищою математикою, звичайно, все відмінно, але ступінь інноваційності та відповідності сучасним очікуванням ринку, а також впровадження нових технологій – не дуже. Я навіть не порівнюю зі Штатами, де круті інновації часто з’являються в результаті співпраці приватного сектора, держави й університетів.

«Нам би з десяток комп’ютерів у комп’ютерний клас», – відповів проректор одного з крутих вишів, коли я запитувала його про те, як можу підтримати розвиток у сфері інновацій.

Це не смішно, а сумно. «Ні, не потрібне новітнє середовище розвитку й тестування кіберспеців», – відповів інший проректор, коли я запропонувала навчання на кіберполігоні.

«А що як студенти зрозуміють, що вони круті, і підуть?»

«У такому випадку краще взагалі не розвивати знання і вміння, щоб вони не пішли?» – не зовсім розуміла я.

«Ну якось так. Вони або зрозуміють, що круті, і поїдуть за кордон, або – що вони реально слабкі. Але ми ж цього теж не хочемо показувати».

І це не жарт, а реальність.

Приблизно на такому рівні була й освіта у сфері програмування в Естонії за часів моєї молодості, і майже все перехідне покоління росло самоучками. Приватний сектор був далеко попереду, і не хотілося витрачати ані хвилини на академічні знання, всі розвивалися разом й окремо через реальну роботу. Такий був час – час особливо яскравих контрастів старої програми вишів і нових можливостей у роботі й «реальному житті», як нам здавалося. Уже потім, коли Талліннський Технічний університет став співпрацювати з приватними компаніями щодо створення програми навчання, і банки разом зі Skype створили Естонський IT-коледж, ситуація почала змінюватися.

З 16–17 років я постійно крутилася в айтішній тусовці: разом ходили з наметами на літні фестивалі, разом грали в сквош, разом збиралися вечорами в комп’ютерних класах, щоб сидіти в чатах біля темних екранів і грати в MUD (Multi-User Dungeon) а пізніше – у першу версію Halo, чорні термінали і Сommand Line.

Так вийшло, що я вирішила вчитися не IT, а чогось зовсім іншого – теології. На класичній навчальній програмі теології в Тартуському університеті я досліджувала історію релігії й релігій світу, вивчаючи напам’ять Біблію й занурюючись в іврит.