Яніка Мерило - Я від Янiки

Після смерті матері вітчима квартиру у лісі замінили на білий будинок початку минулого століття з високими стелями й верандою. Колись тут був кінотеатр, але в радянські часи побудували стіни й розділили будинок на кілька квартир. Коли мої купили будинок, вони прибрали зайві стіни, і він знову став світлим, сповненим повітря і простору. Будинок, де завжди з задоволенням зустрічають друзів.

Дідусь помер, коли я приїхала до Естонії здавати іспити. У нього був швидко прогресуючий рак крові, і він не хотів, щоб я приходила до лікарні і бачила його слабким і безпорадним.

«Його більше нема», – просто сказала бабуся й зачинила двері до кімнати, де я гралася з подружками. Як зараз пам’ятаю, як стало тихо – тоді немов зникли звуки і навіть повітря.

Так я його й запам’ятала: темноволосим, радісним і працьовитим – він присвятив своє життя сільському господарству. Пам’ятаю, як він стояв у світлій кухні на першому поверсі «хрущовки» посеред парків, де я постійно перелазила через балкон, щоб стрибати по гаражах або лазити по деревах.

«Наша лисичка прийшла», – сміявся дідусь, укладаючи в гриль нову курку, коли з коридору лунав мій голос. Як багато було світла й любові. І як тихо стало в той день, коли він пішов…

Бабуся померла, коли я вже вчилася в університеті і жила своїм життям. Вона хворіла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникає пам’ять, не вдається впізнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина віддаляється, не розуміючи, що відбувається. Спочатку її покинула довгострокова пам’ять, а згодом і дідусь зник, потім поступово і ми стали тими незнайомими людьми, які до неї приходили. Їй, напевно, було складно…

Ми не розуміли, що бабуся не виходить в місто не тому, що не хоче, а тому, що боїться. Боїться своєї розгубленості, того, що вже не завжди розуміє, куди йти, і все більше віддаляється від звичайного і звичного життя. Навіть на сьогоднішній день не існує ліків, які б вилікували цю хворобу, є тільки ті, що сповільнюють відхід. Я й досі докоряю собі, що ми не зрозуміли цього раніше. Хоча що могла помітити двадцятирічна дівчинка, яка живе в іншому місті, якщо навіть моя мама не помічала…

Я досі уві сні бачу бабусю. Вона нічого не говорить, але вона завжди в кімнаті мого дитинства, де багато світла, і я розумію, що вона хоче сказати: «Відпусти, не край серце». І в її словах так само багато світла, як було в моєму дитинстві – і я прокидаюся в сльозах.

Напевно, вперше моя підприємницька жилка проявилася приблизно через рік після розлучення батьків – у будь-якому разі, так мені пригадується. Значить, мені було, плюс-мінус, дванадцять років. Якось вийшло, що мій тато зайнявся приватним бізнесом, що тільки-но почав відроджуватися в молодій Естонії, яка тільки-но відновила свою незалежність. Точніше, на бізнес, думаю, його наштовхнула моя суперактивна мама, якій і тоді ніхто не міг сказати: «Ні».

Вона перекладала в Тартуському театрі «Ванемуйне» роботу іноземних хореографів і якось налагодила дружбу з продавцями програм і квитків. Ви ж пам’ятаєте, що в ті роки вони разом із гардеробниками були головними. І саме вони пустили маму до театру продавати наліпки. Гномики, Снігуроньки, Червоні капелюшки, усе, як годиться. Точніше, мама сама не продавала, а приносила татові наліпки, які він малював і друкував у підвальній майстерні. Разом із програмами у дівчат років 70 можна було купити і прекрасних гномиків або Снігуроньку. Я й досі пам’ятаю запах цих наклейок. Йшли перші роки незалежності з валютними магазинами, жуйками «Турбо» і наклейками з гномами.

Звучить, можливо, і не переконливо, але ці гномики дозволили мені купити цілі полиці нових книг, і батьки, напевно, теж щось придбали. Але якось поступово період гномиків пройшов і настав період «Шансу» – настільної гри, яку тато намалював, друкував у Пітері і продавав у Росії та Естонії. Настала епоха молодої республіки з безготівковими коштами й першими Nintendo. Пам’ятаю, як в ЦУМі за продані татові ігри давали талони, на суму яких я могла вибрати чимало усілякого дивного товару.

І саме гра Nintendo, куплена за «Шанси», зіграла важливу роль у моєму найприбутковішому бізнесі. Коли тато черговий раз поїхав до Пітера, він залишив у коридорі ключі від підвалу, що виявилося фатальною помилкою. Юна завзята душа потрапила до підвалу і виявила сотні ігор у великих стосиках. І народилася чудова ідея монетизації.