Яніка Мерило - Я від Янiки

Постійні подорожі тоді стали нормою, і я почала відчувати, що немає нічого страшного, коли ти опиняєшся в новій країні і знову «на валізах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять років переїхала до Фінляндії. Це був переїзд до нової країни, і довелося одночасно вчитися у двох школах – і в Естонії, і у Фінляндії.

Пізніше я жила в різних країнах і містах, і тоді вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з місцями й містами. До 20 років я, в основному, прожила в Естонії, потім – п’ять років у Фінляндії, ще п’ять – в різних країнах, у тому числі в Штатах під час IT-буму, а з 2007-го постійно живу десь між Україною й Естонією.

І немає жодної «кризи ідентичності». Я естонка й українка, і не бачу в цьому протиріч, так само як і не бачу причин аналізувати «а хто я більше?». Абсурдне питання. Не вимірювала. А в дитинстві, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-українка», я безневинно відповідала – «Я Яніка». Мій тато українець, мама естонка, і я не бачу необхідності визначатися на процентному співвідношенні чи щось ускладнювати.

Коли мені було одинадцять, батьки вирішили розлучитися. Нехай це залишиться їхнім особистим життям, але справа була в різних характерах і темпераментах. Батько, або «тато», дуже любив маму, і, хоча мама потім вийшла заміж, а тато одружився, а потім ще раз розлучився, вона залишилася його любов’ю на все життя. І тепло, і сумно.

Не знаю, що стало останньою краплею, але мама взяла мене й поїхала на рік до Фінляндії, а тато приїхав в порожню квартиру. Вона дуже боялася, що він відвезе мене в Україну, а він, напевно, і не думав, що може нас втратити. Просто вони були такі. Складно було.

Чи залишаються після цього шрами, не мені судити, але я досі чомусь боюся, що коли хтось піде, він уже не повернеться. Навіть коли кохана людина вночі встає попити води, я одразу прокидаюся. Не знаю, можливо, це пов’язано з пам’яттю про тата, що залишився сам самотою в порожній квартирі.

Потім мама познайомилася з вітчимом, і він став одним із найрідніших членів нашої сім’ї. Вони разом уже майже двадцять років. Батько поїхав назад до Пітера, вважаючи, що йому як художнику там простіше, ніж у маленькому Тарту. Моя мама зараз вже вийшла на пенсію – вона все життя пропрацювала в Тартуському університеті доцентом, вивчаючи вимираючі фінно-угорські мови, точніше вотську.

Мій перший крок був в Тарту, перше кохання – в Чабанах, перший зуб випав десь під Усть-Лугою в подорожах з мамою до вотів, а «Касабланку» я полюбила у Фінляндії.

Коли ми з мамою переїхали до Фінляндії, мені було одинадцять років. Я, по суті, майже не говорила фінською, знала тільки ті слова, яких мама мене навчила під час прогулянок за містом або які чула по телебаченню.

Ми переїхали в Турку – зелене студентське містечко, схоже на Тарту, – і мене відправили до школи біля будинку. До того часу я не розмовляла фінською, але тут довелося почати: адже уроки проводилися саме цією мовою. До того ж, незабаром треба було здавати іспити й у Фінляндії, і в Естонії. Зрештою, у тому ж році я закінчила школу в двох країнах й освоїла базу фінської мови, зокрема переглядаючи (і прослуховуючи) фільми англійською, читаючи і переписуючи субтитри фінською. Із першого класу я навчалася у спеціалізованій мовній школі, англійська у мене була значно кращою, і це стало виходом – вчити другу іноземну через краще знайому першу іноземну. Я, напевно, кілька сотень разів переглянула «У джазі тільки дівчата» і «Касабланку». І досі люблю ці фільми, навіть пам’ятаю багато діалогів і цитат; ну і «Zorro», а ще, треба зізнатися, мультик «Чіп і Дейл». Дівчинка з дитинством у Радянському Союзі після «їжачків у тумані» потрапила до Фінляндії…

Цей рік у Фінляндії я пам’ятаю майже як учорашній день. Великі порожні кімнати і тріск підлоги, від якого я кожного разу здригалася. Сік, який розбавляли водою, щоб економити, і купони, які вирізали з газет: там писали, де сьогодні продукти дешевші. Не кажучи вже про те, як смачно я навчилася готувати смажений і панірований оселедець. До речі, звичка дивитися в магазині «що сьогодні дешевше» і, виходячи з цього, готувати, залишилась і донині – хоча, можливо, вже й не особливо потрібна. Але мама, яка залишила все татові, після повернення з Фінляндії на зароблені гроші купила гарну квартиру в новобудові поблизу лісу. Від школи це був, напевно, найбільш віддалений будинок міста, і я вставала о 6:30, щоб сісти на автобус о 7:05 і з пересадкою встигнути на уроки о 7:45. Вставала і снідала я сама, і не прокинутися з першим дзвінком будильника означало гарантовано спізнитися на уроки. Мені зараз здається, що я рідко запізнювалася, і це точно навчило почуттю відповідальності. Проте за будинком був прекрасний ліс, де вітчим мене навчив кататися на лижах, а потім допоміг опанувати й гірськолижний спорт на тих небагатьох гірках, а точніше пагорбах, які можна знайти в Естонії.