Яніка Мерило - Я від Янiки

Товар є – потрібен канал збуту. Школа. Добре, якщо є канал збуту, потрібен маркетинг. Шкільне радіо. Хто має доступ до шкільного радіо? Правильно – керівник бібліотеки. І як його мотивувати? Взяти в долю. Ще потрібна логістика. Завдяки Nintendo це теж можна вирішити.

Ось так і вийшло, що у свої дванадцять я створила перший і досі найприбутковіший стартап. Домовилася з хлопчиками, що вони будуть носити ігри до школи, а за послугу доставки зможуть пограти на моєму Nintendo. Керівник бібліотеки буде оголошувати на шкільному радіо, що в бібліотеці продаються ігри, і за це отримуватиме половину прибутку. Бізнес ішов прекрасно, і хлопчикам набридло стільки грати в Nintendo. Розуміння важливості маркетингу і вміння ділитися прибутком в дванадцять років мене досі дивує. Зрозуміло, що весь оборот був прибутком, адже прямих витрат не було. Скільки я встигла заробити – не знаю, але батьки говорили, що я ще рік не просила у них кишенькових грошей. Неправильне фінансове рішення, погоджуюся. Частину заробленого я точно витратила на книги, на що зазвичай і витрачала всі кишенькові гроші.

Як я на таке наважилася? Ігор у тата було безліч, на грі було і моє ім’я, і він завжди дозволяв брати, скільки захочу.

Тато дізнався двадцять років потому – я випадково проговорилася. Він довго і гордо сміявся, а потім запитав, чи я торгувала в університетах. Ні, це була вже не я – у мене і так попит перевищував пропозицію.

Не пам’ятаю, коли або чому я стала цікавитися комп’ютерами, але пам’ятаю, що мама для своєї дисертації купила комп’ютер вже в 90-му році. Мені було років десять, і ми з мамою користувалися ним за графіком. Іноді вона і вночі вставала, щоб продовжити свій час. До речі, це була єдина річ, яку мама забрала з собою під час розлучення.

Комп’ютери тоді були, скоріше, рідкістю, інтернет ще не був доступний звичайним користувачам. Ішов перший рік дев’яностих. Насправді це був настільки безінтернетний час, що сучасним дітям, напевно, він здався б епохою, яка настала одразу після того, як вимерли динозаври, і безпосередньо перед середньовіччям, коли телевізор дивилися ще при свічках. Чесно кажучи, я пам’ятаю і дискети, і тетріс, DOS і потім dial-up. Синій екран та ігри, де видно пікселі. Напевно, це вже мало хто пам’ятає.

Термінали з інтернетом були доступні тільки в комп’ютерному класі фізфаку, а сам клас чомусь був доступним для всіх. Це стало моїм улюбленим місцем, сюди можна було прийти після школи і залишатися до закриття. Звідти всі мої друзі й соратники. Клуби я не любила, ніколи туди не ходила, навіть вино навчилася пити запізно, у свої двадцять, не кажучи вже про інше. До речі, інше, міцніше, так і не навчилася пити, не люблю. Відмінницею я точно не була, але зрештою на випускній грамоті було більше п’ятірок, ніж четвірок. Чи має це зараз значення? Навряд чи. Мені вже тоді було складно вчити предмети, які я не розуміла, навіщо треба вчити. Любила історію й літературу, хоча шкільна програма того часу робила все, щоб убити любов до книг.

Хто у свої шкільні роки хоче читати або зрозуміє «Іліаду» або «Одіссею», або навіть «Старий і море» Хемінгуея? Зараз я, до речі, Хемінгуея дуже люблю. Майже все, крім «Старого і моря». І моя любов не пройшла, тому що багато читаючи, я розуміла – є ще стільки реально цікавого. Хоча іншим у шкільний час здавалося, що простіше здатися… Єдине, що я пам’ятаю зі шкільної літератури, – це монолог Гамлета англійською. Повністю. Така у нас була сувора вчителька англійської літератури. А оскільки школа була спеціалізованою, з поглибленим вивченням мов, то деякі предмети також викладали англійською.

У наш час постійно обговорюється вплив батьків на вибір професії, але у мене точно в генофонді не було запрограмовано, що я стану IT-шницею. За часів мого далекого дитинства про професію «айтішник» навіть не чули, от і не було її в жодному генофонді. Так, звичайно, були інженери й адміністратори систем, але не було в нинішньому розумінні програміста в той далекий 1979 рік, коли я народилася. А мама забрала комп’ютер із собою під час розлучення, швидше, для зручності, ніж із глибокої любові до інженерії.

Мій батько – художник, він точно не заперечував. У той час для нього комп’ютер був зайвою річчю на столі, яка забирала місце у фарб й ескізів. Коли через 20 років він купив ноутбук і став користуватися електронною поштою, а ще через п’ять років після винаходу WhatsApp і месенджерів став користуватися й ними, я відчула, що тепер офіційно настав справжній прорив технологій. Я тата дуже люблю, але це правда.