Блаженніший Святослав Шевчук - Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1

© Святослав Шевчук, 2020

© о. Роман Островський, упорядкування, 2020

© вл. Ігор Возьняк, передмова, 2020

© М. О. Сяркевич, художнє оформлення, 2020

Ознайомлюючись із калейдоскопом проповідей Блаженнішого Святослава Шевчука, Отця і Глави УГКЦ, читач входить у глибини правд віри, яка струмує до вічного життя. Промови архиєрея багатогранні, виголошені з різних нагод та в різних місцях, і це дає змогу побачити його титанічну працю.

Кожне повчання відзначається простотою, а богословські думки пояснені в такий спосіб, що читачеві легко збагнути представлений матеріал. Слова Блаженнішого Святослава ясні, мудрі й доступні всім слухачам: чи то Святішому Отцю, чи то членам Синоду та Собору нашої Церкви, чи то учасникам велелюдних прощ, чи то невеликій аудиторії. Читач відразу розуміє та відчуває глибину знань промовця, коли перечитує пояснення євангельських текстів або промови з нагоди різних церковно- суспільних подій, наприклад проголошення митрополії, хіротонії єпископа, представлення Катехизму тощо.

Рекомендуємо глибоко пережити прочитаний матеріал, уміщений у цьому першому томі зібрання проповідей і промов Блаженнішого Святослава. Духовні слова приносять позитивну зміну віруючій людині, як у цьому нас переконує святий апостол: «Відроджені наново не з тлінного насіння, а з нетлінного: словом Божим живим і вічним» (1 Пет. 1, 23).

Книжка видана до п’ятдесятиріччя з дня народження Отця і Глави нашої Церкви. Сердечно вітаємо Вас, Ваше Блаженство! Дякуємо Богові за дар Вашого життя. Щиру подяку складаємо також Вашим батькам. Хай Господь благословить Вас щедрими духовними дарами та добрим здоров’ям на багато років гідного життя.

Дорогі сестри!

Сьогодні ми робимо ще один крок в напрямку до Господа. Неділя Митаря і фарисея – це день, коли ми, молячись на Утрені, вже починаємо співати покаянні стихири, тобто готуємося до часу Великого посту.

Роздумаймо нині над постатями митаря і фарисея. Лука, описуючи тих двох людей, вказує на два екстреми тогочасного юдейського народу. Слово «фарисей» означає «відокремлений». Фарисеї прагнули бути дуже добрими, святими, досконалими людьми і відокремитися від інших – нечистих, грішних, щоб цілковито віддатися праведності в Божому Законі. Митар, навпаки, був публічним грішником. Він вважався ідолопоклонником, бо збирав мито не на користь храму, до якого прийшов молитися, а на підтримку імператора, що було релігійним актом почитання останнього як тогочасного божества.

Цікава їхня поведінка у храмі, яке місце вони собі вибрали. Очевидно, що фарисей пішов наперед, до самого жертовника, і там молиться. Але куди звернені його очі? Стоячи спереду, він бачить митаря, який стоїть ззаду. Його молитовна постава показує, в який спосіб він молиться. Перебуваючи перед Божим обличчям, чоловік не бачить Бога, не бачить Божої святості. Не порівнює свого життя з Господньою святістю і досконалістю. Натомість зауважує того, хто стоїть далеко позаду. Порівнює себе з митарем і почувається щасливим.

А митар, який стоїть далеко позаду, бачить Боже обличчя. Каже Лука, що цей чоловік не смів очей звести до неба. Бо він своїм серцем споглядав Божу святість. А в присутності святості Бога будь-яка людська досконалість є нікчемною. Порівнюючи своє життя зі способом існування самого Бога, ми завжди відчуваємо себе до нічого не здатними і не гідними підвести очей до неба. Маючи таку поставу, митар почав каятися. Бив себе в груди, кажучи: «Боже, милостивий будь мені, грішному».

Цікавим є також закінчення цієї притчі. Не всі її герої виходять з храму виправдані. Слово «виправдання» тут, у євангелиста Луки, який вжив його слідом за апостолом Павлом, має дуже глибокий зміст. Зазнати внутрішньої переміни, бути учасником святості Бога, можна лише за дією Господньої благодаті. Митар, який відчував свою гріховність і просив помилування, став учасником тієї святості, хоч навіть на неї не сподівався і вважав себе не гідним підвести очей, щоб подивитися на Боже обличчя. Він просив тієї святості, бо розумів, що своїми ділами не виправдається. Натомість фарисей пішов таким, яким був, тому що він не потребував святості. Був упевнений, що виправдається лише своїми ділами, вважаючи, що через вчинки приходить святість. Це велика ілюзія і духовна небезпека.