Блаженніший Святослав Шевчук - Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1

Спитаймо себе сьогодні, чи справді я є віруючий. Якою мірою Господь Бог присутній у моєму житті? Чи, може, я тільки частково є християнином, у певні години року, в певні моменти життя? Чи все моє життя сповнене Божою силою, Божим законом і Божою волею?

Щоб правильно пережити цей піст, почнімо його з прохання до Господа Бога, кажучи: «Боже, скріпи мою віру». Пам’ятаєте, апостоли колись прохали Всевишнього: «Додай нам віри» (пор. Мт. 17, 20). А Христос їм відповів: «Якщо б ви мали віру таку маленьку, як гірчичне зерно, ви б наказали отій горі посунутися і вона б вас послухала, бо нічого для вас не було б неможливого».

В одному селі в горах мені розповіли історію про гуцульську віру. Одному господареві дуже заважала гора перед його вікном, тому що заступала сонце. Чоловік одного разу почув слова священника, які щойно я вам цитував із розмови Христа з апостолами. Гуцул прийшов до хати і каже: «Я вірую. Горо, щоб зранку тебе тут не було». Вранці встає, відчиняє вікно – гора стоїть на місці. Він каже: «Я так і знав». Найбільшою горою, яка відділяє людину від Бога, є невірство.

Просімо Господа Бога у час Великого посту, щоб справді все наше життя просякло Божим світлом. Не робімо собі на початку посту постанов, які не схочемо виконувати після його закінчення. Час Великого посту – це час вправи, щоб навчитися чинити те, що будемо робити впродовж усього нашого життя. Нехай Господь Бог покріпить нас у вірі. І зробить нас справді віруючими людьми.

Преподобні отці, браття і сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Насамперед хочу подякувати вам, що ви під вечір покинули всі справи і прийшли, щоб ми разом помолилися, бо так важливо є для сучасної людини знайти у своєму розпорядку дня чи робочого тижня місце для Бога. Тішуся, що сьогодні можу бути разом з вами і маю нагоду сказати це коротке слово.

Якщо поглянути на життя сучасного суспільства, то на загал можемо сказати, що людина дуже не впевнена. Вона боїться прийдешнього дня, вона розгублена, часто почувається покинутою. Можно жити у великому місті, а почуватися як у пустелі. Нерідко люди, які мешкають у багатоповерховому будинку, навіть не знають одні про одних. Роками не вітаються, хоч є сусідами.

Сучасна людина щоразу більше починає впадати у відчай, безнадію. З погляду соціології, стан сучасного українського суспільства можна охарактеризувати як загальнонаціональну депресію. Усе погано. Усе не так. Руки опускаються. Що робити далі? Але серед такого, я б сказав, напівкромішнього сучасного світу чомусь стає всім некомфортно, і багатим, і бідним. Сучасна людина не має надії.

Однак Боже слово, яким живе Христова Церква, стверджує, що віруюча людина може мати надію. І навпаки, хто не має віри, той не має надії.

Минулого разу, в середу, ми роздумували, що таке віра. Я казав, що віра – це не почуття чи довіра до когось, а Господній дар, чеснота, яка робить Бога присутнім у серці, у житті віруючої людини. Бо якщо Його десь немає, якщо в певний час або в якомусь питанні ми Його викидаємо, – мовляв, це приватна сфера, а Ти, Боже, побудь збоку, – то це вказує на брак віри.

Сьогодні я б хотів, аби ми поміркували, що таке надія, якої ми так усі потребуємо. Надія – це плід віри. Той, хто вірує, що Бог є в ньому, відчуває, що ця присутність діяльна. Господь надихає і робить таку особу цілком іншою людиною. Тоді людина завдяки чесноті надії вже має те, на що надіється.

Ми, християни, надіємося на вічне життя. Проте, якщо віруємо в Бога, завдяки надії вже маємо вічне життя! І все те вічне благо переживаємо наче передсмак того, що колись об’явиться вповні. Мені багато разів доводилося читати відгуки прочан цього монастиря, які кажуть, що вони, переступаючи поріг храму, відчувають присутність неба на землі, начебто Господь Бог дає нам посмакувати, наперед відчути те, що здійсниться тоді, коли Він удруге прийде у славі. Це ознака нашої надії.

Надія не є почуттям. Коли ми кажемо: сподіваюся, що завтра не буде дощу, тому прийду до церкви без парасольки, – тоді ми очікуємо того, чого ще немає. Натомість через чесноту надії ми вже маємо вічного Бога, який мешкає в нас і є запевненням нашого прийдешнього дня. Тому людина, яка покладається лише на свої сили, є найслабшою у цьому світі, яка покладається лише на своє багатство – найбіднішою, яка покладається на власне місце в суспільстві, на власний авторитет чи на інші способи, як завоювати собі цей світ, – найнемічнішою тощо. Ось чому ми кажемо, що надію може мати тільки віруюча людина.