Ентоні де Мелло - Одна хвилина для нісенітниць

Учням якось випала нагода отримати ідеальний приклад цього, коли вони почули, як Майстер запитав у однієї матері:

– Як поживає твоя дочка?

– Моя дорогенька доня? Як їй пощастило! Вона має такого чудового чоловіка! Він купив їй автівку, не відмовляє в будь-яких дорогоцінних прикрасах, яких тільки забажає, оточив прислугою. Подає їй сніданок у ліжко, і вона ніжиться в ліжку аж до обіду. Яка тільки благородна людина її чоловік!

– А ваш син?

– О, бідаха! Той одружився на справжній відьмі! Машину їй купив, осипає дорогоцінними прикрасами, найняв цілу армію служниць. А вона – до обіду валяється у ліжку! Навіть не встане, щоб приготувати чоловікові сніданок!

У монастирі тільки й розмов було, що про одного релігійного чоловіка, який змарнував своє життя в результаті спроби самогубства.

При тому, що ніхто в монастирі не висловлювався схвально про вчинок цього чоловіка, дехто казав, що захоплюється його вірою.

– Вірою? – спитав Майстер.

– Авжеж, він мав сміливість вчинити згідно зі своїми переконаннями, чи не так?

– Це був учинок фанатика, а не віруючого. Віра вимагає від людини куди більшої сміливості: переоцінити власні переконання й відкинути їх, якщо вони не відповідають фактам.

Коли Майстер ще був малим хлоп’ям і ходив до школи, в його класі був один хлопчина, який його завжди жорстоко ображав.

Тепер, постарішавши й сповнений каяття, старий знайомий прийшов до монастиря й був прийнятий з відкритими обіймами.

Якось він згадав про своє колишнє жорстоке поводження, але Майстер, здавалося, нічого з цього не міг згадати.

– Невже ти нічого з цього не пригадуєш? – спитав його гість.

На що Майстер відповів таке:

– Я точно пригадую, як я все це пробачив!

І вони обидва захихикали, мов малі діти.

Одна мати спитала, коли їй слід починати виховання своєї дитини.

– А скільки їй зараз? – спитав Майстер.

– Вже виповнилося п’ять!

– П’ять років? Поквапся скоріш додому! Ти вже спізнилася на п’ять років.

Коли Майстер почув, що пожежа винищила ліс, який ріс неподалік від монастиря, він підняв на ноги всіх своїх учнів:

– Ми маємо заново висадити ці кедри, – сказав він.

– Кедри? – голосно дивувалися учні, не вірячи своїм вухам. – Але ж їм потрібно дві тисячі років, щоби вирости!

– В такому випадку, – сказав Майстер, – не гаймо жодної хвилини. Вирушаємо одразу ж.

Друг сказав студентові університету:

– Навіщо ти ходиш до Майстра? Хіба він допоможе тобі заробляти на життя?

– Ні, але завдячуючи йому, я буду знати, що робити з життям, коли зароблятиму на нього, – такою була відповідь.

– Ваші релігійні лідери такі ж сліпі й нетямущі, як і ви, – сказав Майстер. – Все, на що вони здатні, коли зіткнуться із життєвими проблемами, це шукати відповіді на них у Книзі. Але Життя завелике, щоби вмістити його в будь-яку книгу.

Як приклад, він розказав про одного грабіжника, що перестрів свою жертву такими словами:

– Це пограбування! Віддай мені свій гаманець, а не то…

– Не то… що?

– Не збивай мене з пантелику. Я вперше вийшов «на діло».

– Як Майстер пояснює існування зла у світі? – спитав відвідувач.

На що один учень відповів:

– Ніяк не пояснює. Він надто зайнятий, долаючи його.

А інший додав:

– Люди постійно зайняті тим, що воюють зі світом або ж нудяться ним. Майстер зачарований тим, що він бачить як дивовижне, захопливе, незбагненне.

Один проповідник широко прославився своїм красномовством. Але він якось зізнався своїм друзям, що його яскраві промови й близько не мають такої дії, як прості й невигадливі фрази Майстра.

І, проживши у Майстра з тиждень, він у точності зрозумів, чому саме: «Коли він говорить, – сказав проповідник, – його мова є втіленням мовчання. Моя ж, на жаль, втілює собою думку».

До людського тіла Майстер ставився з почуттям, яке межувало з шанобливим преклонінням. Коли якийсь учень відгукнувся про тіло як про «глиняну посудину», Майстер захоплено процитував поета Кабіра:

Коли Майстер зустрівся із групою шкільних вчителів, то довго й жваво бесідував з ними, бо ж колись і сам був учителем у школі. Проблема з учителями, казав він, полягає ось у чому: вони увесь час забувають про те, що освіта повинна мати на меті не навчання саме по собі, але життя, як воно є.