Ентоні де Мелло - Одна хвилина для нісенітниць

Коли настав час запитань, хтось спросив:

– Як же нам тоді знайти Бога?

– Дивлячись на творіння, а не аналізуючи його.

– А як слід дивитися?

– Селянин має намір знайти красу в заході сонця, але все, що відкриває – це сонце й хмарка, небо й горизонт, за який заходить сонце, аж поки до нього не приходить розуміння, що краса – це зовсім не «щось»; це особливий спосіб бачення. Ви шукатимете Бога, але ваші пошуки будуть марними, поки не зрозумієте: Бога не можна побачити як «щось»; він потребує особливого способу бачення – подібно до того, як бачать малі діти, чиє світосприйняття не викривлене наносними доктринами й переконаннями.

Батько однієї з Майстрових учениць увірвався в лекційний зал, де якраз виступав Майстер.

Не звертаючи на присутніх жодної уваги, він закричав на свою доньку:

– І ти покинула університетську кар’єру заради того, аби сидіти коло ніг цього бовдура! Чому він навчив тебе?

Дівчина встала, спокійно вивела батька за двері і сказала:

– Спілкування з ним навчило мене тому, чому б не зміг навчити жоден університет – не боятися тебе й не соромитися твоєї негідної поведінки.

– Що потрібно для того, аби стати просвітленим? – запитали Майстра учні.

Майстер відповів:

– Ви маєте відкрити, що це таке:

Після тижнів безплідного роздумування учні сказали:

– То що ж воно таке?

– Воно? – перепитав Майстер. – Це ніяке не «воно»; це зовсім не річ.

– Отож це – ніщо?

– Можна сказати й так.

– Тоді ж як маємо це шукати?

– Хіба я казав – шукати? Це можна знайти, але аж ніяк не шукати. Шукайте – і ви втратите.

Майстер випадково підслухав, як якась акторка під час обіду розводилася про гороскопи.

Нахилившись до неї, він сказав:

– Та хіба ви вірите в астрологію?

– Власне, – відповіла та, – я вірю у все потроху.

Хтось спитав у Майстра, чи вірить він в удачу.

– Безперечно, – відповів він, лукаво зблиснувши очима. – Як ще можна пояснити успіх людей, які тобі не подобаються?

Майстер нещадно критикував тих, хто упивався власною образою або жалістю до себе:

«Образа – ніщо, – казав він, – якщо не виявляти наполегливості у тому, аби пам’ятати про неї».

Майстер якось розповів про жінку, яка поскаржилася в поліцію на те, що її зґвалтували.

– Опишіть цього чоловіка, – сказав поліцейський.

– Почати з того, що він був ідіот!

– Що ви сказали, пані? Ідіот?

– Так-так. Ні на що не здатен – доводилося самій допомагати тому телепневі.

Історія ця вже не видавалася такою смішною, коли Майстер додав:

– Щоразу, як ображаєтеся на щось, з’ясуйте, чим саме ви допомогли образникові.

Це зауваження викликало бурю протесту, тож він додав:

– Чи може хтось образити вас, якщо ви відмовляєтеся ображатися?

Коли Майстра запитали, як слід користуватися Писанням, він у відповідь згадав історію з тих часів, коли ще був шкільним учителем й захопив зненацька своїх учнів таким питанням: «Як можна визначити висоту будинку за допомогою барометра-анероїда?»

Один здібний хлопчина тут же відповів: «Я б прив’язав барометра до линви, опустив би його на тій линві, а потім заміряв її довжину».

«Винахідливий у своєму невіданні», – так прокоментував Майстер цю відповідь.

А потім додав: «Такими є винахідливість і невідання тих, хто користується своїм розумом, аби зрозуміти Святе Письмо, яке в голові можна «зрозуміти» не більше, ніж захід сонця чи океан, чи шелестіння нічного вітру в деревах».

«Люди не хочуть відмовлятися від своїх ревнощів та образ, тривоги та почуття провини, бо що ці негативні емоції надають їм «драйву», допомагають відчути «смак життя»», сказав Майстер.

І навів ось який приклад:

Місцевий поштар, аби скоротити собі дорогу, їде навпростець через пасовисько. Його помічає бик і кидається навздогін. Бідаха ледь-ледь устигає дістатися загорожі.

– Ще трохи, й зачепив би тебе рогами? – питає старого листоношу Майстер, що спостерігав за цією сценою.

– Еге ж, – відповідає той віддихуючись, – Щоразу так: ще трохи, й зачепить.

Науковець прийшов до Майстра, аби дорікнути тим, що Майстрове неприйняття концепцій, якому він протиставляв «безконцептуальне пізнання» – це неповага до науки.