Ерік Берн - Секс у людському коханні. Ігри, в які грають у ліжку

Оглянувши кілька проблем, які постають у процесі розмов про секс, і знайшовши для деяких рішення, продовжимо розповідь і перевіримо, чи впораємося ми ліпше за попередників. Але не забудьте, що, по-перше, багато правди говориться жартома, а по-друге, правда – це просто жарти із серйозним лицем.

Життя – це унісон складних хімічних сполук, з’єднаних у ланцюги, кільця й спіралі. Найперше й найважливіше завдання будь-якої живої істоти – вижити, тобто запобігти зовнішньому руйнівному впливу, і підтримувати злагоджену роботу ланцюгів, кілець і спіралей. На жаль, на всіх живих істот чигає небезпека. Ті, хто її уникає, рано чи пізно старіють – оце й усе. Ланцюги, кільця й спіралі втрачають гнучкість, і організм поступово вмирає. Отже, жодна жива істота не може жити вічно й тому, аби вижити, мусить самовідтворюватися. Вид, що не збільшить свою кількість, аби пережити всі небезпеки, рано чи пізно вимре, як динозаври й додо. Тому після забезпечення власного виживання у всіх живих істот на другому місці стоїть відтворення.

Усі добре знають, що один з найулюбленіших способів відтворення – це секс, тому секс – друга найважливіша річ (після виживання) у житті всіх сексуальних організмів. Власне кажучи, деякі тварини (скажімо, павуки) навіть прагнуть віддати за нього життя.

Люди часом теж віддають за нього життя, хоча переважно намагаються цього уникнути. Отже, секс – це спосіб вижити. Для виживання тіла потрібен захист, для виживання генів – секс. Тіло смертне, а гени можуть жити вічно, якщо переходять із покоління в покоління. Вони ніби естафетна паличка, яку передають одне одному учасники буцімто нескінченних біологічних перегонів. Часом такі перегони, як писав поет, кінчаються вищанням, а часом загрожують вибухом.

Секс – це результат еволюції й виживання найзграбніших, і людські істоти на самому вершечку цієї купи. Люди з-поміж усіх найвеселіші, людський секс найкращий (бодай для нас самих), і тому як патріоти свого виду ми мусимо ним пишатися. Усім, хто не пишається, дорога туди, звідки вони прийшли, себто до медуз.

До появи сексу в царстві тварин (або там, де пізніше з’явиться царство тварин) уже існувало два види відтворення. Найнижчі організми (тобто ті, яких ми називаємо найнижчими, поки вони не почнуть протестувати) відтворюються бінарним поділом. Одноклітинні найпростіші організми їдять, аж поки не виростають зі своєї шкіри й не розриваються надвоє. Звучить жахливо – ніби «Ну от, знову!» чи навіть «Чому завжди я?», а не «Вау!». Усе це дуже монотонно, бо дві дочірні клітини складаються з тих-таки кілець і спіралей, що й материнська, і шансів на оригінальність небагато. Ба більше: оскільки всі клітини однакові, будь-яка загальна зміна середовища, що руйнує одну з них, найпевніше, зруйнує всіх.

Кон’югація – дещо вдосконалена схема розмноження. Для неї, як і для танго, потрібна пара – пара одноклітинних організмів одного виду. Вони притискаються одне до одного, обмінюються кільцями й спіралями, а потім розриваються. Утворені внаслідок цього діти трохи відрізняються від батьків, і це допомагає їм вижити, адже одних зміна довкілля вб’є, а інші, відмінні, житимуть далі. Серед таких організмів нема чоловічих і жіночих – принаймні їх дуже складно розрізнити.

Людям притаманніша копуляція, учасники якої належать до однієї з двох статей. Чоловікові певним чином зазвичай вдається залишити свою сперму в жінці й запліднити її яйцеклітини. Оскільки в сперматозоїді й яйцеклітині багато різних генів, результат їхнього змішування строкатий, як народний танець: зміна партнерів і там, і там уможливлює численні комбінації. Усі нащадки, крім ідентичних близнюків, відрізняються один від одного, і тому в декого виявляється більше шансів вижити в колообігу сфер. У деяких живих організмів, скажімо, у риб, є поділ на статі, але немає копуляції, бо жіноча особина відкладає яйця у воду, а чоловіча кропить їх своїм сім’ям зовні. Равликам, мабуть, веселіше за всіх, крім людей, бо вони гермафродити й копулюють одночасно з обох кінців.

«Парування» – романтичніший синонім «копуляції». Це слово використовують птахолюби, шкільні вчителі й любителі домашніх тварин. Тварини, які «паруються», нібито обирають партнерів обережніше й люблять їх сильніше, хоча це не завжди правда.

Людське парування називають статевим союзом – як уже було сказано, цей вираз уживають переважно в церкві. Люди, що вступають у статевий союз, нібито (або неодмінно) відчувають духовну спорідненість і тому паруються красивіше, ніж тварини, хоча це теж не завжди правда. Утім, такі союзи переважно називають благословенними – надто коли в них народжуються нащадки.