Філіп Ґолдберґ - Йди геть зі свого шляху! Як подолати 40 проявів саморуйнівної поведінки

• Не піддавайтеся їхнім настроям і не вважайте, що маєте постійно їх підбадьорювати.

• Пам’ятайте: не у ваших силах зробити їх щасливими.

• Намагайтеся спілкуватися з ними спокійно та об’єктивно.

• Спробуйте заздалегідь зрозуміти, якої поведінки та яких учинків ви очікуєте від них, а також чого вони можуть очікувати від вас.

Якось на семінарі я попрохав аудиторію з 500 чоловіків і жінок підняти руки, якщо прокрастинація є однією з трьох найуживаніших моделей їхньої саморуйнівної поведінки. Приблизно 90 відсотків підняли руку.

Майже кожна людина відкладає на завтра те, ще мала б зробити сьогодні. Це стосується навіть осіб, які професійно займаються проблемами саморуйнівної поведінки. Так, протягом багатьох років щоразу, коли моє ім’я з’являлося в ЗМІ, мені казали: «Ви маєте написати книгу». Ці слова були приємні, але я почувався жахливо. Я знав, що повинен написати книгу. Я бажав це зробити. Я навіть розпочав писати одного разу. Але завжди з’являлася причина, щоб відкласти цю справу. Я сміявся з себе: «Як ти можеш допомагати людям змінюватися, коли не можеш навіть перебороти власні лінощі?»

Потім я зрозумів, що саме мене стримує. Я був сам, перспектива тривалої інтенсивної праці на самоті здавалася мені нестерпною. Коли я зрозумів, у чому проблема, то вже знав, що робити: треба знайти партнера для співпраці. І тільки-но це було зроблено, як робота над книгою стала легкою та приємною.

Безумовно, люди мають чимало причин, щоб безкінечно відкладати справи: невпевненість у собі, нудьгування, побоювання невдачі, відчуття непідготовленості до справи тощо. Але самі по собі ці почуття необов’язково спричиняють прокрастинацію. Зазвичай те, що схиляє чашу терезів у потрібний бік, відбувається непомітно для нас, і ніхто нам не може допомогти, підтримати й підбадьорити. Можемо лаяти себе за лінощі, боягузтво або невпевненість, але справжньою перепоною, імовірно, є самотність, особливо якщо ми відкладаємо справи, які маємо виконати самостійно.

Проблема, зрештою, зароджується в дитинстві. Скажімо, коли дитина намагається зробити перші кроки, то вагається між радістю опанування нового вміння й жахом перед невідомим. Якщо вона відчуває задоволення, то не потребує нічиєї допомоги. Та тільки-но її опановує страх, як вона озирається на матір чи батька, сподіваючись, що рідні люди поновлять її відчуття безпеки й підтримають упевненість у собі. Слова: «Усе гаразд, не бійся, ти зможеш це зробити!» – допомагають дитині рухатися вперед. Але якщо, озирнувшись, вона не отримає підтримки, то впаде, знову почне повзати й не буде готова йти, аж поки залишатиметься на самоті. Те саме відбувається, коли дитині необхідно виконати якесь важке завдання. Якщо жодний дорослий не заспокоїть і не підтримає, вона й далі буде асоціювати труднощі у виконанні з самотністю.

Дитина, яка отримує заохочення, керівництво й підтримку, виросте впевненою в собі, розсудливою та витривалою. Вона не боятиметься за необхідності звертатися до інших. Натомість, якщо праця на самоті викликає емоційні спогади про незахищеність і страх, то людина буде схильна до прокрастинації в дорослому віці.

Подолати бажання відкладати справи через самотність можна з допомогою інших людей.

Особистість, що затягує вирішення справ, може стати активною в колі інших.

Ось чому люди люблять бігати, вчитися чи працювати разом із партнерами.

Саме тому в успішних групах взаємної допомоги, таких як «Анонімні алкоголіки», людьми, що переживають тяжкі часи, опікуються «спонсори».

Якщо у вас немає повноцінного партнера, намагайтеся залучити когось, хто підтримає ваші зусилля. Я, наприклад, почав діяти так, коли одна знайома жінка три роки відкладала роботу над докторською дисертацією. Я телефонував їй щодня о дев’ятій ранку й запитував приблизно так: «Ви вже за письмовим столом? Що збираєтеся робити? Чим будете займатися, коли закінчите цю роботу?» Я також вимагав, щоб вона надсилала мені повідомлення щогодини роботи. Може здатися, що не варто ставитися так до відповідальної дорослої людини, але це спрацювало. Як і більшість із нас, вона нічого не мала проти невеличкого примусу, бо тоді їй не доводилося страждати на самоті.