Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Мої думки нагадували сміттєзвалище. До спокою мені було ще дуже далеко. Я думала про своє дитинство, про перелік справ, про те, що бачила вбивство, про те, як написати книжку, про купівлю нових туфель. Тоді спиняла себе і намагалася прислухатися до свого дихання. Та все, що я чула, — це розчаровані зітхання людей навколо.

Нарешті задзвенів дзвоник. Дякувати Богу, перший урок медитації завершився. Наступного дня ми медитували по сорок хвилин кожних дві-три години. Це було просто нестерпно. Коли монах дозволяв нам вийти надвір, ми й там мусили медитувати, щоб відчути, як наші стопи з кожним кроком усе більше поєднуються з землею. Нам заборонялося розмовляти, навіть у ванній і за обідом. Дихати, дихати і ще раз дихати. І більше нічого.

Щойно ми вийшли на вулицю, як почав назрівати бунт. П’ятеро людей зібралися під крислатим дубом і обговорювали план заколоту. Ще четверо просто зібрали речі й поїхали додому.

Наступні уроки медитації були виснажливими. Це було щось на зразок повторних відвідин стоматолога, щоб запломбувати кореневий канал. Мої думки неслися, як скажені коні. Я добряче намучилась, намагаючися заспокоїтися і зосередитися на диханні. Минуло двадцять хвилин сидіння в одній позі, і моя голова вже тріщала від єдиної думки: «Нехай задзвенить дзвоник! Нехай задзвенить той (…) дзвоник!»

Минув цілий день медитації. Мого спокою вистачало лише на те, щоб порахувати до п’ятнадцяти, а тоді мене заносило. Я думала про дизайн штор, потім думка перестрибувала до симпатичного чоловіка, потім — до спогадів про літній відпочинок, а потім — до незавершеної роботи. Усе тіло нило від постійного сидіння в одній позі, та й узагалі, я була виснажена, бо цілий день нічого не робила. До неділі половина нашої групи спакувала свої манатки, устала з пози лотоса і поїхала додому.

Монах завершив курс словами про те, що все, що нам слід знати, є в нас усередині.

«Тоді навіщо ми сюди приїхали?» — пробурчав хтось із присутніх.

Схоже, монах навчився читати думки (після того як усі вихідні слухав наші безмовні нарікання). Він сказав: «Вам, напевне, цікаво, що ви заберете з собою додому?» Велику мудрість? Неосяжне відчуття Бога? Бездоганну гармонію зі всесвітом? Звільнення від страху? Серце, переповнене любов’ю?

Він розповів історію про учня, який запитав у дзен-буддистського наставника:

— Навіщо ви медитуєте? Це робить вас святим?

— Ні, — відповів наставник.

— Це робить вас ближчим до Бога?

— Ні. — Він похитав головою.

— А що ж тоді робить медитація?

— Пробуджує, — відповів наставник.

Тож як не заснути? Дихайте.

Найважче для мене — це висловлювати власну думку. Знаю, звучить трохи дивно, зважаючи на те, що я веду колонку в газеті, звертаючись до чотирьохсоттисячної аудиторії. Напевне, всесвіт знає, що мені потрібне.

А ще він послав мені чоловіка, який допоміг знайти власний голос і навчив ним користуватися. До зустрічі з Брюсом я боялася повернути до магазину светр, навіть із чеком. Краще я пожертвую його на благодійність, ніж буду сперечатися з продавцем через правила повернення товару.

Мій чоловік зовсім інакший. Брюс народився впевненим у собі. Якщо він чогось хоче, то просить про це. Він не боїться отримати відмову. Він не сприймає її як особисту образу. Тому йому годі зрозуміти таких боягузів, як я. Чому ми не можемо просто попросити?

Через сором. Нам соромно, що хтось дізнається про те, що ми чогось не знаємо чи чогось потребуємо. Мене з дитинства вчили, що мені нічого не треба. Коли ми щось хотіли, тато завжди казав, що це нам не потрібне.

Через гордість. Ми не хочемо давати іншим владу над собою і можливість відмовити. Ми не хочемо, щоб ця відмова зробила нас слабкими. Ми переймаємося тим, що про нас подумає бездоганний незнайомець, який насправді такий же небездоганний, як і ми.

Через страх. Нам дуже лячно висловлювати власну думку, бо тоді великий товстий палець ткне прямісінько в стару дитячу рану, яку ми отримали, почувши відповідь «ні» саме тоді, коли дуже потребували відповіді «так».

Через вину. Ми не хочемо завдавати комусь клопоту. Чому хтось має витрачати на нас свій час, силу чи увагу — навіть якщо ця людина отримує гроші за надану допомогу? Така ввічливість доводить нас до безпорадності.

Для мого чоловіка страх — це те, що ви відчуваєте перед тим, як стрибнути з парашутом чи зануритись із аквалангом у воду, що кишить акулами. Такий страх він ще може зрозуміти. А от страх звернутися до стюардеси по допомогу він збагнути не може. Брюс не боїться попросити і просить про що завгодно: перевести його в салон першого класу, дати кращий готельний номер, надати знижку (чому це він має платити роздрібну ціну?). Він може попросити безкоштовну добавку і зовсім не соромиться запитати дорогу.