Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Обличчя ченця світилося, моє ж потемніло. Він підтримував не того сина. Та й узагалі, який це має стосунок до мене? Чернець іще раз повторив закінчення притчі. Син не мусив вибачатися, не мусив загладжувати свою провину. Вистачило того, що він повернувся до батька. І все. Цього було досить, щоб його прийняли назад. Для нас цього теж досить.

«Бог просто любить нас, — сказав чернець. — Йому байдуже, ким ми є».

Спочатку було відчуття, ніби мені дали ляпаса. Це що, він мене так образив?

А тоді вкололо в серці, ніби його щойно простромила стріла, влучно пущена Богом. Бог не хотів, щоб я була бездоганною. Йому байдуже, чи я буду найкращою у світі письменницею, чи найскромнішою слугою, чи найвизначнішою добродійницею з часів Матері Терези. Йому байдуже до всіх моїх невдач і недосконалостей — головне, щоб я повернулася до Нього.

Бог любить мене, бо Він і є любов.

Я не можу заробити, як не можу і втратити Його любов.

Мені всього досить, тому що Богові цього досить.

Я вільна і маю свою домівку, до якої завжди можу прийти.

І ви також.

Із раком ми познайомилися 19 лютого 1998 року, коли я прокинулася після хірургічної біопсії. На мене чекало нове життя. Усе, що було до того, опинилося по інший бік, ніби в минулій ері, у якій ще не було раку. Але я не могла дозволити йому вбити мене. Тим більше, що могла з ним боротися.

Про перший рік боротьби я майже нічого не пам’ятаю. Поки я відійшла від операції, прийшов час для чотирьох курсів хіміотерапії. Моє волосся щойно почало відростати, а мені призначили шість тижнів опромінення. Поки я оклигала від усіх цих процедур, пішов другий рік мого лікування. Саме тоді до мене дійшло. Дідько, у мене був рак.

Такі страждання й випробування, як рак чи розлучення, втрата здоров’я, достатку чи коханої людини, можуть або вбити вас, або зробити сильнішими. Рак додавав мені сил щоразу, коли ставив на коліна. За місяці лікування бували моменти жахливого відчаю, коли я вже ладна була опустити руки.

Але врешті-решт рак зробив мене сильнішою. Нежить? Грип? Розтягнення м’язів? Не біда! Тепер у мене інакше ставлення до подібних речей. Біль? Байдуже! Страх? Начхати! Колись я боялася писати колонки. Те, що інші називають творчою кризою, я називаю боротьбою з чистим аркушем. Сумніви і страхи завжди долали мене. А тепер у мене немає ніяких рамок і я більше не мушу ходити навшпиньках. Я говорю те, що думаю, і не жалію про жодне слово, я більше не боюсь і не стримую себе. Якщо не скажу цього зараз, то коли?

Дочка постійно нагадує мені, чому так важливо розповідати про те, що я вижила. Це не лише мій обов’язок, про це мають розповідати ще десять мільйонів американців, які теж подолали рак. Щодня хтось дізнається про свій невтішний діагноз. Перша реакція — сльози. А потім ви починаєте ставити запитання, відповіді на які воліли б не чути: «Чи це виліковне? Які є ліки? Як далеко це все зайшло?»

А насправді вас цікавить лише одне: «Скільки мені залишилося жити?»

Та цього ніхто не знає напевне.

Я пішла на все — операцію, хіміотерапію, опромінення. А потім ще одну операцію. Я вирішила видалити обидві молочні залози, бо дізналася, що в мене генетична мутація BRCA1, яка на 87 % підвищує можливість повторення хвороби.

Життя без грудей, яке воно?

Мене надихає Одрі Хепберн. Тепер я захоплююся гімнастками й балеринами. Я можу спати долілиць, і ніякі «опуклості» не відділяють мене від вишуканого простирадла. Я можу ходити без ліфчика і без грудей. Можу мати другий, третій чи четвертий розмір або ходити взагалі без ліфчика, і все це за один день. Я можу займатися спортом, бігати, стрибати, і мене більше не стискає спортивний ліфчик. Я не переймаюся, що мої груди обвиснуть, тому більше не боюся земного тяжіння.

Якби я раніше знала, як легко жити без грудей, то мені було б значно простіше прийняти рішення про подвійну мастектомію. Озираючись назад, я бачу, що це було найважчим рішенням усього мого життя. Коли груди вже видалили, дороги назад немає, немає більше сумнівів, ніяких торгів, переговорів, відкладання на потім і відмов. Рішення остаточне, і лише ви можете його прийняти, бо лише вам жити з ним до кінця життя. Це страшне й радикальне рішення, яке приймається раз і назавжди.

А тоді, одного чудового дня, воно вже не здається таким. Важливе тільки те, ким ви стали.

Перший рік я почувалася голою, фізично й емоційно. Адже не стало частини мене.