Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Усі листи мали надіслати мені. Я хотіла зібрати їх докупи й подарувати Брюсові. Спершу я думала, що це буде просто. Зателефоную сорока людям, кожен напише листа. Але, як то кажуть, «писати легко, просто сядь і розітни вену». Так і висловився автор одного листа: «Це ніби розітнути серце».

Усі стали ламати голову. Деякі навіть телефонували одне одному й питали: «Що ти писатимеш?», ніби сподівалися на чужі думки. Завдання було дуже відповідальним, адже воно показувало обличчя і автора, і адресата. Дехто жартував на тему сорокаріччя, хтось у жартівливій манері висловлював свою любов. Проте більшість закінчувала листи тими словами, які найважче сказати особисто, тими словами, яких ніколи не промовляють.

День народження Брюса наближався, і до мене почали надходити листи. Два надіслали поштою, шість я отримала факсом, ще один прийшов на мою електронну адресу. А один чоловік надиктував свій лист телефоном. Він сказав, що не знає, як описати свої почуття, тому довірив це мені.

Я взяла цупку коробку і обклеїла її сторінками журналу «Лайф» 1954 року випуску. Усередину поклала листи. Коли настав день народження Брюса, ми повечеряли, пішли в кіно, а потім посиділи в кафе з кількома друзями. У кінці Брюс із полегшенням зауважив, як гарно пройшов день. А тоді я вручила йому коробку.

Він перебирав листи й виглядав геть розгубленим. Я пояснила, від кого вони. Брюс був вражений. Він поглянув на зворотні адреси, але не поспішав відкривати конверти. Коли все ж прочитав, то не міг стримати емоцій — почуття, описані в листах, переповнювали його. Він сміявся до сліз. Він так розчулився, що заплакав.

Усі разом ці сорок людей провели операцію на відкритому серці мого Брюса і дісталися таких потаємних місць, дороги до яких були вже давно закриті чи майже стерті часом. Вони відродили минуле — ті дні, коли в моді було довге волосся і постери, які можна роздивитися лише в ультрафіолетовому світлі. Вони нагадали йому про подорожі автостопом і рок-концерти, яких майже ніхто не пам’ятає через надмір випивки й трави. Вони дякували йому за дзвінки посеред ночі, за отримані в останню хвилину поради щодо роботи, за довгі розмови про те, як пережити розлучення.

Мама його близького друга написала чудовий вірш. Одна жінка власноруч виготовила листівку. Один чоловік написав свого листа на нотному аркуші.

Брюс хоче колись передати ці листи своїм синам, щоб вони дізналися, яким було його життя. Щоб побачили, що його життя було чимось більшим за гроші, бізнес і кохану жінку. Він знайшов друзів, і вони поряд із ним.

«Більшість із нас так ніколи й не дізнаю´ться, що почувають до них інші, — сказав Брюс, витираючи сльози. — Про таке зазвичай розповідають тільки на похороні».

Саме тому я й розказала про цей подарунок. Часто ми не знаємо, що означаємо для інших, поки не стає надто пізно. Часто ми не знаємо, чим допомогти іншим, поки не стає надто пізно. Коли я тільки дізналася про свою хворобу, то дуже переживала, що доведеться пропустити роботу, волейбольні матчі, та й узагалі не зможу зробити всього, що запланувала. Медсестра, яка намагалася втиснути перший курс хіміотерапії в мій щільний графік, похитала головою і сказала: «Вам слід визначити свої пріоритети». Вона таки мала рацію.

Робота опинилася на задньому сидінні, проте й рак не сів попереду — там були мої друзі. Вони сиділи за кермом.

Шерил допомогла мені морально підготуватися до хіміотерапії, влаштувавши спеціальну вечірку. Подруги принесли сережки, шарфи й капелюшки. Шерил купила сережки у вигляді маленьких губних гармошок, а Бет узяла їх і зіграла для мене «Хіміоблюз». Джуді заїхала помити мені голову. Інші друзі приносили безліч фільмів, дарували капці й піжами. Ще я отримала купу листівок, їжі та підбадьорливих книжок.

А робота? Газета якось виходила і в ті дні, коли мені було занадто погано, щоб писати. Зовнішній світ не зупинився без мене. А мої друзі? Вони робили все для того, щоб не зупинився мій світ.

Моя подруга Марті завжди каже: «Ви маєте все, що треба, якщо у вас є друзі і здоров’я». Рак показав мені: якщо на першому місці будуть друзі, то, навіть утративши здоров’я, ви завжди матимете найважливіше.

Лікар намагався якомога делікатніше повідомити новину. «Знаєте, як це буває, коли дитина просить подарувати їй поні. Вона молиться, сподівається, але так його й не отримує. Тут схожа ситуація. Просто інколи ви не отримуєте поні». Лікар намагався пояснити батькам Криса Вуда, що ситуація безнадійна, що навіть молитви не допоможуть.