Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

А може, відвідати богослужіння, присвячене зціленню? Я бачила його в розкладі, а жінки, з якими я приїхала до монастиря, наполягали, щоб я пішла. Спершу я противилась. Чомусь уявляла євангеліста з екрану телевізора, який підкликає мене до себе, кладе руку мені на чоло і каже: «Відчуй тепло моєї руки», а тоді верещить: «Демони, згиньте!» — і люди падають на підлогу, смикаються, як риби, викинуті на берег, і бурмочуть щось таке, чого й сам Господь не розбере.

Я не хотіла йти. Головним чином через те, що боялася Бога. А ще боялася своїх ран. Я роками приховувала їх, тож навіщо зривати пластир зараз?

Отець Бенно Корнелі, який написав текст цього богослужіння, виглядав дуже привітним. Я сиділа в каплиці і слухала, як він наспівував добрі й лагідні пісні про те, як сильно Бог любить нас. Добре, що було багато паперових серветок, бо я використала цілу пачку, доки перша пісня закінчилася словами: «Я ніколи вас не забуду, діти Мої, ваші імена Я написав на долонях Своїх».

І моє? Господь написав моє ім’я на Своїй долоні? Регіна Марія Френсис Бретт?

Сльози промили мою рану. Я поверталася до монастиря щороку, іноді двічі на рік. Кожне таке богослужіння заліковувало новий шар моєї рани. Аж через десять років я змогла відбути ціле богослужіння, не зронивши жодної сльозинки.

Слова отця Бенно провели нас дорогою наших спогадів. Він спонукав нас витягти назовні все, що потребувало зцілення. Він провів нас нашими життями, лікуючи удари, які ми отримали від братів і сестер, вчителів і однокласників, сусідів і родичів, і ті, яких їм завдали ми. Він молився, щоб ми одужали й позбулися всього того, що заважало нам любити і бути щасливими. Він проголосив нас новими творіннями і підкликав до себе, щоб благословити. Ніяких фокусів-покусів, лише помазання єлеєм.

Ми підходили, несучи в серцях те, що потребувало зцілення. Щороку я приходила на богослужіння з тією самою раною — її завдав мені батько. Тато був найвпливовішим чоловіком у моєму житті, як у хорошому, так і в поганому сенсі. Він був найщедрішим, найвідданішим і найдбайливішим з усіх, кого я знала. Проте я знала його ще й як нестримного і лютого чоловіка, що любив розмахувати ременем. Такого тата я боялась.

Лише роки терапії допомогли мені дістатися до самого дна цього болю. Тоді я перейшла до духовних практик. Я не знала, як налагодити наші з батьком стосунки, як їх відновити. Я постійно розривалася між двома почуттями — або боялася його, або сердилася на нього. Для любові бракувало місця. Згодом я вже перестала сердитися на нього, та любові в собі все одно не знайшла. Але я й не могла просити когось допомогти мені полюбити батька, я ще не була до цього готова. Проте завжди просила Бога: «Господи, допоможи татові зрозуміти, як сильно Ти його любиш».

Розумом я усвідомлювала, що люблю батька. Хоч і ненавмисне, але ми завдавали одне одному болю. Ми хотіли як краще, але іноді наші добрі наміри, і мої зокрема, мали вельми погані наслідки.

За тих п’ять років, коли я не з’являлася на Різдво, Великдень, дні народження та хрестини своїх племінників і племінниць, я багато разів намагалася повернутися додому, я хотіла знову стати частинкою життя своїх батьків, але не знала як.

А одного дня дізналася, що в батька рак легень. Лікарі дали йому найбільше півроку. Два дні потому я зустрілася з подругою Рут, і вона, не знаючи про стан мого батька, почала розповідати про свою матір і про те, що Бог дарував їй справжню милість бути біля її смертного ложа. Несподівано мій страх зник. Було враження, що переді мною відчинили вікно, яке завжди було зачинене. Я зрозуміла, що прийшов час повернутися додому.

Наступного дня я поїхала відвідати батька. Його волосся було білим і м’яким, як у янгола. Він усміхався, балакав, а тоді втомився говорити. Того дня він був дуже веселим, особливо коли стояв на порозі й махав мені рукою. Я ніколи не забуду, як він махав, бо цього жесту я більше ніколи не бачила.

Через три дні тато помер у лікарні. Йому було важко дихати. Він кашляв і задихався, а я весь час сиділа біля нього. Мій тато ніколи не палив. Він ремонтував печі і працював у підвалі, де з труб звисав азбест, який руйнував його здоров’я всі ці роки. Я поплескувала батька по спині й дякувала йому. Мама тихенько і непорушно сиділа у кріслі, хитаючи головою. Вона знала, що тато не повернеться додому. І я знала. Я тримала його за руку, гладила і без жодного слова розповіла йому, як сильно його люблю. Я сиділа біля тата, згадувала, як дбайливо він доглядав нас, коли ми хворіли, і моє серце переповнювала любов.