Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Вічний спокій серця. Це саме те, чого я справді прагну, якщо відкинути всі ті речі, котрі, як мені здається, я б хотіла мати. Спокійно ставитись до того, що мене не хвалять. Це справжня свобода.

Бо життя — не вистава, не змагання за популярність, не боротьба за владу й гроші, не гонитва за славою, одягом і різним мотлохом, за похвалою, нагородами, званнями чи науковими ступенями. Хоч щось із цього переліку матиме для вас значення в кінці? У своїй пісні кантрі-виконавець Джордж Стрейт каже, що ми нічого в цей світ не приносимо і нічого не зможемо з собою забрати. А й справді, я ніколи не бачила катафалка з багажним відділенням, а в жодній труні немає відділення для нагород.

Єдиний спосіб зосередитися на тому, що має значення, — це визначити мету свого життя. Не треба писати довгий, нудний і заплутаний план, як ті, що їх вигадують у компаніях, але все одно не дотримуються. Нехай це буде проста й зрозуміла мета, що слугуватиме основою вашого життя.

Якось я на декілька годин поринула в роздуми, намагаючись знайти свою. Заплющила очі й уявила людей, які прийшли на мій похорон. Дітей, чоловіка, братів і сестер, співробітників, друзів і сусідів. Яким має бути підсумок мого життя?

Я б не хотіла, щоб вони говорили про нагороди, які я отримала за свої твори, або про моє мудре рішення вкладати гроші у фінансовий план, або ж про те, що я була місцевою знаменитістю. Не знаю, як мене згадуватимуть після смерті, але ось що я хотіла б залишити по собі. Я знайшла свою мету — вона у словах молитви святого Франциска Ассизького, які я щоранку промовляю:

«Господи, вчини з мене знаряддя Твого миру.

Де ненависть — вчини, щоб я ніс любов;

де кривда — щоб я ніс прощення;

де сумнів — щоб я ніс віру;

де розпач — щоб я ніс надію;

де темрява — щоб я ніс світло;

де смуток — щоб я ніс радість.

Вчителю, вчини, щоб я не стільки шукав

бути втішеним, скільки потішати;

не стільки бути зрозумілим, скільки зрозуміти;

не стільки бути коханим, скільки кохати.

Бо даючи — отримуємо;

прощаючи — отримуємо прощення;

помираючи — воскресаємо до вічного життя» .[Українською молитву переклав отець Патрик Оліх.]

Ця молитва, ніби компас, щодня вказує мені шлях. Вона вказує на справжній напрямок. Справжню покору. Справжній мир. Я звичайне дитя Боже, таке ж важливе й цінне, як усі інші. Не краще і не гірше. Тож анітрохи не важливо, що про мене думають інші.

Я не очікувала чогось особливого, коли вперше відвідала монастир. Монастир єзуїтів займає площу 57 акрів[Акр — англійська й американська міра площі, приблизно дорівнює 4 тис. м2.] і розташований у Пармі, найбільшому передмісті Клівленда. Він знаходиться досить далеко від головної магістралі, тож ви можете все життя їздити поблизу, але не знати, що він там є. Подруга запросила мене провести вихідні з жінками, які хочуть покращити свої стосунки з Богом. Я не вважала, що належу до таких, але подруга в цьому не сумнівалась. Щоб умовити мене, вона пообіцяла, що це буде щось на кшталт пікніка, де всі зберуться разом поділитися своїми думками, поговорити й посміятись. Я про всяк випадок узяла купальник, ану ж там буде якийсь готель із басейном і сауною.

У кінці під’їзної алеї мене привітала статуя святого Ігнатія. Раптом мене осяяло. Хвилиночку. Що це я зібралася робити всі вихідні в компанії самих лише жінок? Мені тільки двадцять п’ять, і я одинока мама. Я не хотіла ставати святою або черницею. Невже я змарную п’ятницю й суботу в місці, де немає жодного чоловіка, крім священиків?

Уперше я поїхала до монастиря 26 років тому і завжди туди повертаюсь. Священики міняються кожного року, а Геррі завжди там. Ще довго після від’їзду цієї невисокої полячки її любов і сміх наповнюють усі приміщення монастиря.

Щороку я зустрічала Геррі і вивалювала на неї всі свої проблеми. Вона вислуховувала мене, кивала з зосередженим виразом обличчя, потім несподівано перебивала, щоб вставити жарт і розбавити нашу серйозну розмову. А тоді дивилася мені в очі чи принаймні намагалась, бо зріст мала невисокий, і давала безліч порад, які підсумовувала своєю фірмовою фразою: «Інколи треба дати часу час».

Дати часу час. Що це в біса означає? У мене не було часу. Я була одинокою мамою з чіткою метою: знайти собі чоловіка, а доньці батька. Тоді всі мої проблеми зводилися до чоловіків, які недостатньо мене любили, хоча насправді це батько недостатньо мене любив, а якщо подумати, то Бог теж недостатньо мене любив. Геррі знала, що така рана буде гоїтися довго, поступово, шар за шаром. Її ліками був час. А я хотіла одужати швидше.