Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Я дослýхалася до поради однієї літньої жінки, з якою познайомилася, коли відвідувала монастир. Щоранку, чи падає дощ, чи сніг, чи світить сонце, вона відчиняє вікно в спальні, глибоко вдихає і зустрічає новий день такими словами: «Господь дарував цей день. Я буду радіти йому і буду щаслива». Цей день. Саме цей день — не вчора і не завтра. Сьогодні.

Я не відчиняю вікна, але кожен ранок розпочинаю цими словами. А іноді додаю: «Дякую, Боже, за ще один день життя. Зішли мені Свою милість, щоб я прожила його глибоко й радісно». Саме тоді, коли я обмежила себе лише сьогоднішнім днем, у моє життя потихеньку повернулася радість. Це далеко не тривалі нестримні веселощі, а ніжні й приємні моменти. Я помітила їх лише тоді, коли перестала стрімголов мчати в майбутнє чи грузнути в трясовині минулого.

Пройшло вже багато часу, відколи закінчилось лікування, та в мене інколи ще трапляються дні, коли від страху перехоплює подих, здається, що день втрачено, а в голові лунає шепіт: «А якщо рак повернеться? А якщо ти більше не зможеш писати? А якщо ти втратиш усіх, кого любиш?»

Іноді двадцять чотири години нараз забагато, тому я проживаю день годину за годиною, мить за миттю. Роботу, випробування, страх я ділю на маленькі, крихітні шматочки. Мені до снаги впоратися з частинкою страху, депресії, роздратування, болю, смутку, самотності чи хвороби. Я навіть прикриваю очі долонями, на кшталт шор у коня. Так я нагадую собі, що треба жити тут і зараз. Через шори кінь не бачить, що відбувається збоку, тому не лякається й не відволікається. Він не знає, що зараз станеться, і, переставляючи копито за копитом, рухається вперед. Я так само закриваюся шорами і, не заглядаючи ні в майбутнє, ні в минуле, роблю один крок, а потім ще один і ще один.

Андре Дюбу в «Історії одного батька» писав: «Неважко прожити цілий день, якщо ви можете прожити мить. Відчай виникає в нашій уяві, яка стверджує, що є майбутнє, в якому можна передбачити мільйони миттєвостей, тисячі днів. Саме це виснажує вас, і ви не можете жити зараз, у цю мить».

Я більше не марную жодного дня, бо не боюся того, що буде завтра, не шкодую і не тримаю зла на те, що було вчора. Бог не в минулому і не в майбутньому. Всюдисущий є тут саме в цю мить. Коли я відчуваю Його присутність сьогодні, я знаю, що зможу пережити будь-що. І більше нічого не треба. Просто живіть сьогодні.

Черга витяглась аж на цілий квартал. Усі тремтіли від пронизливого вітру. Письменники і ті, хто хотів ними стати, вишикувались у чергу біля каплиці Західного резервного університету Кейса. Ми виглядали як з’їзд клонів. Майже всі, хто прийшов на «Розмову з Анною Ламотт», були жінками середнього віку, очі яких горіли від нетерплячки. Ми всі завітали сюди, щоб побачити жінку, чиїми книжками жадібно зачитувались.

Вона прийшла з зібраними у хвостик дредами, в окулярах, потертих синіх джинсах і білій сорочці з довгим рукавом, яка більше скидалася на довгу комбінацію, але на ній виглядала досить елегантно. У спілкуванні Ламотт керується трьома простими правилами: зупинись, вдихни і пройдись. У її святості повно прогалин.

Якось вона написала: «Коли Бог хоче зробити щось чудесне, Він або Вона починає з труднощів; коли Бог хоче зробити щось дивовижне, Він або Вона починає з неможливості».

Уперше я познайомилася з Анною Ламотт, читаючи її книжку «Пташка за пташкою: деякі вказівки щодо письменництва й життя». Це класика. Більшість письменників прочитали її. Назва книжки з’явилася того дня, коли її брат (йому тоді було десять) намагався написати доповідь про птахів. У нього було три місяці, але він усе відкладав і взявся за роботу в останню хвилину. Він сидів за столом, зусібіч оточивши себе книжками про птахів, яких навіть не відкривав, і вже майже плакав. Та батько взявся заспокоювати його: «Пташка за пташкою, хлопче. Поступово, пташка за пташкою».

Писати неважко. Так само неважко виконати будь-який об’ємний проект чи складний план, якщо виконувати їх крок за кроком, пташка за пташкою. Закінчіть одне оповідання, один вірш. Візьміть за правило завжди закінчувати свою роботу. А якщо не знаєте, з чого почати, почніть зі свого дитинства.

Вона порадила нам писати те, що хоче бути написаним. Запитайте себе, наскільки живими ви хочете бути. Заглушіть усі голоси у своїй голові, байдуже, чи це голоси ваших батьків, учителів, чи культури, яка вас оточує. Тоді сядьте і напишіть свою першу поганеньку чернетку.