Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

В одному зі своїх романів Чейм Поток описує різницю в точці зору Бога і людей. Ми моргаємо і тому бачимо світ фрагментарно. А Бог, адже Він ніколи не моргає, бачить увесь Всесвіт. Цілісно. Тільки уявіть, скільки всього ми змогли б побачити за своє життя, якби ніколи не моргали.

Деякі люди вірять, що одиниці все ж таки можуть бачити навіть тоді, коли моргають. Мистецтвознавець сестра Марія Глорія Ріва якось розповіла в інтерв’ю, що святі і митці, навіть моргаючи, можуть бачити. Якщо ви придивитеся до їхніх творінь, то помітите, що вони випромінюють красу цілісності. Вони бачать крізь призму віри. Іншими словами — ваше сприйняття нічим не обмежене, якщо ви маєте віру. Ви можете бачити світло того, що є зараз, там, де інші бачать лише темряву того, що ще не настало.

Одного разу я познайомилася з чоловіком, який міг бачити те, що є, серед того, що ще не настало. Він і моргнути не встиг, як усе його життя змінилося. Це було на Різдво.

7 грудня 2002 року до отця Майка Суруфки зателефонували, коли його не було в місті. Його будинок горів. Він поспішав додому, а новини тільки гіршали. Пропав пастор церкви і його найкращий друг. Ніхто не знав, куди подівся отець Віллі. Тоді зателефонував єпископ. Серед уламків пожежники знайшли тіло. Це був отець Віллі. Розслідування виявило нові страшні факти. Отець Віллі загинув не внаслідок пожежі. Його застрелили. Хто міг убити отця Вільяма Гуласа?

Усі парафіяни церкви Святого Станіслава, що в Славік-Вілідж у Клівленді, любили отця Віллі. Він був пастором красивої польської церкви, якою опікувалися францисканці. У день пожежі отець Майк приїхав до церкви якраз на месу о п’ятій вечора, коли люди почали співати «Агнцю Божий, змилуйся над нами». Він тримав себе в руках, доки не підняв голову і не побачив, що прийшли всі хлопчики й дівчатка, які прислужували в церкві. Вони телефонували одне одному, і всі прийшли. Вони стояли, одягнені у стихарі, їхні обличчя заливали сльози. Отець Майк заплакав.

Згодом новини стали ще гіршими. Поліція заарештувала ченця-францисканця за підозрою в убивстві. Брат Деніел Монтгомері жив з отцями Майком і Віллі, але його ще не прийняли до ордену Святого Франциска. Він дивно поводився, і це дещо лякало людей. Отець Віллі мусив повідомити, що в нього не вийде вступити до ордену. Брат Ден вистрілив у нього. А тоді, щоб приховати свій злочин, підпалив будинок.

Тієї ночі отець Майк лежав у ліжку і думав про те, що він усе втратив — у нього немає ні його пожитків, ні дому, ні найкращого друга. Наступного дня він обійшов попелище. Він бачив чорні обгорілі стіни, відчував запах диму, наступав на розбите скло та обірвані дроти.

Він став бездомним. Його найкращий друг загинув. Усі парафіяни були пригнічені. Він був у такому відчаї, як ніколи раніше. Коли отець Майк відчинив двері, до нього підійшла жінка. Зараз він називає її ангелом.

Вона спитала: «Як ви себе почуваєте?»

Він чесно відповів: «У мене більше нічого немає».

Жінка уважно на нього подивилась і мовила чотири слова, які змінили його життя: «У вас є ми».

Відтоді отець Майк переосмислив своє становище. Він сказав собі: «У мене є все».

Тієї ночі він усвідомив, що означає бути францисканцем. Якщо ви поєднані з Богом і любов’ю, то у вас є найголовніше. Він двадцять років носив коричневе вбрання святого Франциска, але тільки зараз справді став францисканцем. Стрижнем ордену є братство. Тому так важко було пережити смерть отця Віллі. Адже брат убив брата.

Коли отець Майк оглядав попелище, під його сандаліями хрускотіли уламки скла на почорнілому килимі. Він зупинився у своєму колишньому кабінеті і побачив кнопки, які розплавились і прилипли до дошки оголошень, побачив фото своїх друзів, які почорніли і скрутилися, як лиховісні пазурі. Він пройшов закіптюженим тунелем повз забиті дошками вікна, обгорілі одвірки, зайшов у кімнату, яка колись була каплицею. На почорнілій від вогню стіні виднівся білий слід на тому місці, де висів хрест, — він був таким яскравим, що, здавалося, світився в цій чорноті. Він пройшов кухнею, де вони з отцем Віллі трапезували. І зупинився в дверях кімнати, де знайшли тіло його друга. Тоді зайшов до вітальні, де вони завжди ставили ялинку. Як парафіяни будуть святкувати Різдво тепер? Як вони взагалі зможуть що-небудь святкувати?

Парафіяни церкви Святого Станіслава розуміли, що того року Різдво буде нелегким, тому знайшли для церкви найбільшу і найвищу ялинку — аж сімнадцять футів заввишки. Вони прикрасили її ліхтариками, а ще кожен член цієї міцної польської громади приніс із дому якусь ялинкову прикрасу. Такої прекрасної різдвяної ялинки вони ще ніколи не бачили.