Брене Браун - Стань сильнішим

У випадку на озері Тревіс вирішальним чинником стало моє дихання дорогою назад. Я рахую гребки, коли пливу, і зазвичай роблю вдих і видих щочетвертого гребка. У ритмічному диханні є щось, що допомагає зосередитися.

Коли йдеться про моє повсякденне життя на суходолі, я все ще борюся за усвідомленість. Зазвичай мої думки на п’ять кілометрів випереджають моє тіло, і я переймаюся тим, що буде далі або що наїхала на пішохідну частину трьома вулицями раніше, розглядаючи водія, який не подякував, коли я пропустила його перед собою. Таке життя призводить до того, що навіть поїздка до продуктової крамниці вкрай виснажує. Коли я по-справжньому втомлена, іноді опиняюся на стоянці перед магазином, не пам’ятаючи, як доїхала.

Спочатку думка про «перебування в теперішньому моменті» мене лякала. Я уявила, що змарную усе своє життя на розмірковування штибу: «Зараз віє вітер і я бачу метелика. Тепер метелик відлетів, але вітер усе ще віє. Комар укусив мене, незважаючи на вітер. О боже, припини це! Я не можу коментувати в прямому ефірі кожну мить. Мені є про що подумати — про роботу, яку потрібно зробити». Я переживала, що усвідомленість порушить мій «потік» — те, що вчений Міхай Чиксентміхаї описує як піднесене одночасне переживання глибокого задоволення і максимальної концентрації уваги42.

Потім одного дня я помітила дещо під час прогулянки. Я вже знала, що найкраще мені вдається розмірковувати під час самотніх прогулянок. Саме тоді я сортую й організовую свої думки. Навіть прогулюючись із подругою, я все одно викроюю час, щоб прогулятися на самоті. Якщо маю клопоти, я йду на прогулянку попри дощ або тридцятиградусну спеку. Ну, насправді я йду і говорю вголос. Сусіди повсякчас сміються з мене, тому що я промовляю сама до себе й жестикулюю, йдучи вулицею. Я не можу нічого із цим вдіяти — така вже в мене звичка.

Проте того дня я несподівано зрозуміла, що добре усвідомлюю кожну деталь навкруги. Я була повністю занурена в думки про роботу — мій мозок палав, — але водночас гостро відчувала запах скошеної трави і зауважила колір «ротиків», які садив мій сусід. Мені подобалося відчуття нових шкарпеток, поцуплених із комода доньки, і я насолоджувалася легкою прохолодою, на яку так нетерпляче чекають усі х’юстонці. Саме тоді я зрозуміла, що усвідомленість і «потік» ніколи не конкурують одне з одним. Це не те саме, але у них єдина основа: вибір уважного спостереження.

Кілька тижнів потому я повернулася додому після продуктивної робочої прогулянки і побачила, що мій син Чарлі тримається за палець і насилу стримує сльози. Він загнав під шкіру скалку, перелазячи через дерев’яний паркан, і потребував допомоги. До того як я зрозуміла подібність між «потоком» і усвідомленістю, я б занепокоїлася, що не можу сісти і негайно записати усі думки, що сяйнули мені під час прогулянки. Але того дня я вирішила просто залишитися в поточному часі й перенести свою усвідомленість на Чарлі. Мені знадобилося декілька хвилин, щоб знайти пінцет і окуляри, але я не бігала будинком у паніці. Я витягнула скалку і посиділа з Чарлі, поки він не захотів знову повернутися на вулицю.

Коли нарешті я сіла біля комп’ютера, думки вже чекали на мене. Мої ідеї і натхнення були не чимось зовнішнім, хитро принесеним додому після прогулянки, вони були частиною мене. Я була відкрита для них, і вони, своєю чергою, залишалися відкритими для мене.

Третій закон Ньютона проголошує: «Сила дії дорівнює силі протидії»43. Я вважаю, що цей закон також поширюється на наше емоційне життя. На кожну емоцію, яку ми відчуваємо, є відповідь. Коли ми відчуваємо гнів, то можемо бездумно нападати на інших чи замикатися в собі, або ж наша реакція може бути усвідомленою, і ми будемо дихати, аналізувати і усвідомлювати, що насправді відчуваємо і як реагуємо. Коли ми налякані, то можемо піддатися інстинкту боротися, втікати або ж заморозити відчуття, дихати і вдумливо реагувати. Дихання і усвідомленість забезпечують розуміння і простір, необхідні нам для того, щоб зробити вибір, який відповідає нашим цінностям.

Туди увійти ти повинен

Можливо, зараз ви думаєте: «Я не хочу цього робити. Доведеться чимало працювати. Це здається надто важким» . Я розумію. Я з вами. Повернення до себе таки приголомшує, підйом після падіння завжди вимагає від нас надто багато — нам і цього досить. Але це не так. Входження в свою історію — це розпізнавання. Воно може здаватися небезпечним, але «туди увійти ти повинен».