Брене Браун - Стань сильнішим

Деякі імена й характери згаданих людей змінено з метою приховати їхню особистість. Будь-яка подібність із живими або померлими людьми є випадковим і ненавмисним збігом

У 1990-х, коли я почала вивчати теорію соціальної роботи, у цій царині вже тривали суперечливі дебати про природу знань і істини. Чи знання, отримані з досвіду, цінніші за дан і, отримані методом контрольного наукового дослідження? Які дослідження потрібно описувати в спеціалізованих виданнях, а які не варто ? Це була запекла суперечка, вона нерідко викликала помітне напруження між викладачами.

Нам, докторантам, частенько доводилося брати чийсь бік. Наші наукові керівники переконували нас віддавати перевагу доказам над досвідом, аргументам над вірою, науці над мистецтвом і точним даним над оповідями. За іронією долі, водночас наші звичайні викладачі вчили нас, що фахівці із соціальних питань мають остерігатися фальшивих дихотомíй — формулювань типу «ти або такий, або інший». По суті, нас учили, що, коли постає дилема «або — або», перше питання, яке ми повинні поставити, — «Хто отримує зиск від того, що примушує людей обират и?»

Поставивши питання «Кому вигідно? » у суперечці про соціальну роботу, отримуєш очевидну відповідь: учені, які спеціалізуються на кількісних дослідженнях, отримують перевагу, якщо їхня спеціалізація вважається єдиним шляхом до істини. У моєму коледжі перевагу віддавали традиційним методам, практично не навчаючи нас якісним методам дослідження і дозволяючи користуватися тільки кількісними методами під час написання наукових робіт. У нас був лише один підручник з якісних досліджень — через ніжно-рожеву обкладинку його прозвали «дівчачим».

Ця дискусія стала для мене особистою, коли я закохалася в якісні дослідження — обґрунтовані теоретичні дослідження, якщо бути точною. Я будь-що їх використовувала, знаходячи соратників в коледжі і за його межами. Я обрала своїм методистом Барні Ґлейзера з Медичної школи Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, який разом з Ансельмом Штрауссом є творцем методу обґрунтованої теорії.

Я досі перебуваю під сильним враженням від прочитаної ще в 1990-х статті «Численні шляхи пізнання» («Many Ways of Knowing »). Її написала Енн Гартман, впливова редакторка одного з найпрестижніших часописів того часу. У своїй передовиці вона писала:

«Ми дотримуємося позиції, що існує безліч істин і безліч способів пізнання. Кожне відкриття поглиблює наше знан­ня, а кожен спосіб пізнання поглиблює наше розуміння і додає наступний вимір до нашої картини світу... Наприклад, масові дослідження тенденцій в шлюбі нині надають корисну інформацію про соціальний інститут сім’ї, що швидко змінюється. Але занурення в історію одного-єдиного шлюбу, як в п’єсі «Хто боїться Вірджинії Вулф?», упов­ні демонструє складність конкретного шлюбу, призводячи нас до нового розуміння болю, радощів, очікувань, розчарувань, інтимності й межі самотності в стосунках. Науковий і художній методи є різними шляхами пізнання. І справді, як зазначив Кліффорд Ґірц, мислителі-новатори у багатьох галузях розмивають жанри, знаходячи мистецтво в науці, а науку — в мистецтві і соціальній теорії у різноманітних видах людської творчості й діяльності»1.

Я піддалася страху й сумнівам (побоюючись, що обраного мною методу досліджень недостатньо) протягом декількох перших років викладацької і дослідницької кар’єри. Я відчувала себе аутсайдером, займаючись якісними дослідженнями, отож для безпеки намагалась триматися якомога ближче до поширеного переконання: «Якщо чогось не можна виміряти, його не існує». Це відповідало моїм політичним поглядам і моїй глибокій антипатії до невизначеності. Але я не могла викинути цю статтю з голови та серця. І сьогодні я з гордістю називаю себе дослідником-оповідачем, позаяк вірю, що найважливіші знання про людську поведінку базуються на життєвому досвіді. Я надзвичайно вдячна Енн Гартман за її сміливість встати на цю позицію, професору Полу Реффоулу, який дав мені прочитати цю статтю, і Сюзен Роббінс, яка відважно підтримувала мене на вченій раді.