Брене Браун - Стань сильнішим

У цьому довгому переліку способів притлумлення болю також відчувається спроба завжди залишатись зайнятими: жити так інтенсивно і квапливо, щоб не встигнути замислитися про істину. Ми заповнюємо кожний міліметр вільного простору, не залишаючи ані місця, ані часу для роздумів про емоції.

Але який би спосіб ми не обрали, ми не здатні притлумити лише вибрані емоції: притлумлюючи темні почуття, ми також притлумлюємо світлі. Коли «випускання пари» за допомогою кількох склянок червоного вина входить у звичку, відчуття радості, любові і довіри також притуплюються. А що менше в нашому житті позитивних емоції, то більше залишається негативних, які ми намагаємося притлумити. Це порочне коло, якого не розірвати ані відвідинами модних дегустаційних вечірок, ані за допомогою великої пляшки міцного трунку, сором’язливо загорнутої в брунатну паперову торбинку.

Якщо ми тлумимо емоції вперто і хронічно, це призводить до залежності. І, як я зазначала під час своїх TED-промов, це серйозна проблема. Ми належимо до покоління, яке найсильніше в історії людства потерпає від боргів, ожиріння і залежностей. Аналізуючи результати чотирнадцяти років моїх досліджень, я дійшла переконання, що залежність, як і насильство, бідність і нерівність, — це одна з найбільших соціальних проблем, з якими ми сьогодні стикаємося. Серед тих, хто читає цю книжку, навряд чи є хоча б одна людина, що не потерпає від будь-якої залежності. Можливо, самі ви не є і не були від чогось залежними, але я гарантую, що хтось, кого ви любите, з ким працюєте, або хтось важливий у вашому житті змагається із залежністю. Це пандемія, яка руйнує родини.

Накопичення болю. Існує тиха, підступна альтернатива надмірній реакції на біль, відкиданню й притлумленню страждань — ми можемо їх накопичувати. Ми не вибухаємо недоречними емоціями і не вдаємося до звинувачень, щоб відхилити наші істинні почуття або притлумити біль. Накопичення починається подібно до «симптому канделябра»: ми надійно ховаємо страждання на споді душі, накопичуючи їх, аж поки наймудріша наша частина, наше тіло, не вирішує, що з нього годі. Повідомлення організму завжди чітке: «Поклади край накопиченню болю, або ж я покладу край тобі». Тіло завжди перемагає.

У сотнях інтерв’ю люди розповідали, як вони «тримали все всередині», аж поки не почали страждати на безсоння, відсутність апетиту і відчували таке пригнічення, що не могли зосередитися на роботі, або ж скочувалися у таку депресію, щоб не могли робити нічого, окрім як лежати в ліжку. Депресія і тривожність — це перші реакції організму на накопичення болю. Звичайно, існують органічні й біохімічні причини клінічної депресії і виснажливої тривожності — причини, яких ми не можемо контролювати, — але невизнаний біль і безвихідні страждання також можуть довести до цього.

Бессел ван дер Колк, професор психіатрії в Бостонському університеті, у своїй книжці «Тіло веде рахунок» («The Body Keeps the Score »)34 досліджує, як травма у буквальному розумінні переформатовує мозок і тіло та як задля повернення до нормального життя потрібно враховувати взаємозв’язок між нашим емоційним добробутом і тілом. Наші тіла дуже мудрі. Нам лише потрібно навчитися дослухатися до них і довіряти почутому.

Біль і страх застрягти посередині. Якщо вам траплялося застрягти в автомобілі, вам чудово знайоме це лячне й безпорадне відчуття. Кілька тижнів тому я кружляла з Еллен парковкою в Сан-Антоніо, шукаючи книжковий магазин, в якому бувала зо двадцять разів. Це було о десятій ранку в неділю, і стоянка була майже порожньою. Я трохи розгубилася, тому що крамниця, яку я так добре знала, зникла так само, як крамниця, що була поруч. Спочатку я подумала, що переплутала торговий центр, отож почала роззиратися у пошуках орієнтиру. Я відволіклася лише на частку секунди і наїхала на високу, з півметра завширшки роздільну смугу з бруківки. Скрегіт бетону по металевому днищу машини був страхітливим. Одна з цеглин бруківки зрушила з місця і стала сторчма, упершись в дно автомобіля, що опинився на роздільній смузі. Я не могла ані рушити вперед, ані дати задній хід. Автівка застрягла посередині.

Одна з причин, чому ми заперечуємо свої почуття, — це наш страх емоційно застрягнути. Якщо я визнаю свій біль, страх або гнів, я застрягну. Навіть трішки замислившись про них, я не зможу рухатися вперед і вдавати, що це не має жодного значення, адже рух вперед може вивільнити потік емоцій, які я не здатна контролювати. Я застрягну. Відчуватиму безпорадність. Визнання емоцій призводить саме до такого відчуття. А якщо я визнаю емоції і це вивільнить щось, чого я не зможу контролювати? Я не хочу плакати на роботі, на полі бою або в присутності батьків. Застрягання посередині — це найгірше, тому що ми відчуваємо повну втрату контролю. Ми відчуваємо безпорадність.