Питер Сингер - Війна лайків. Зброя в руках соціальних мереж

Відповідно інформаційна грамотність – уже не просто питання просвіти, а потреба національної безпеки . Фактично, враховуючи ранній розвиток способу мислення в дітей та початок використання ними онлайнових платформ, займатися цим необхідно якомога раніше. Так само як і в базовій санпросвіті, і родина, і школа повинні навчати дітей того, як захистити себе онлайн. У більш юному віці допомагають програми, спрямовані на розвиток критичного мислення, ознайомлення дітей із фальшивими заголовками та заохочення гратися з програмами підтасовки зображень (а отже, й учитися на них). Коли діти дорослішають, навчання не слід припиняти. За даними 2017 року, курси з розвитку критичного мислення щодо медіа пропонують як мінімум дюжина університетів, зокрема Вашингтонський. Курс називається прозоро: «Називаємо дурню дурнею: аналіз даних у цифровому світі». Ця невеличка кількість пілотних програм указує шлях правильного розуміння ситуації.

Як і в царині громадського здоров’я, такі зусилля треба підтримувати за межами класних кімнат, охоплюючи ширші верстви населення. Так само як у разі вірусних захворювань, потрібно вживати всіх заходів: від просвітницьких кампаній для роз’яснення ризиків дезінформації до масових сповіщень у ЗМІ про виявлення спалаху.

Ураховуючи небезпеки, гнів та брехню, що наповнюють соцмережі, є спокуса закликати людей відмовитися від цих платформ узагалі. Шон Паркер створив одну з перших файлообмінних соцмереж Napster , а потім обіймав посаду першого президента Facebook . Однак відтоді він «свідомо відмовився» від соцмереж, залишивши світ, який допомагав створити. Паркер скаржиться не лише на те, що соціальні мережі вже зробили з нами, але й на те, що вони провіщають наступному поколінню. «Лише Бог знає, що вони зроблять з мізками наших дітей», – сказав Паркер у 2017-му.

Проблема в тому, що не всі з нас хочуть (або навіть можуть) зробити цей вибір. Подобається нам це чи ні, соцмережі нині відіграють дуже важливу роль у громадському та приватному житті; їх не можна повернути в минуле чи просто відсторонитися. Та й сама технологія не є негативною. Як ми неодноразово бачили в цій книжці, нові можливості соцмереж використовують як із добрими, так і зі злими намірами, надихаючи як чудових, так і жахливих людей, причому часто це відбувається одночасно. Соцмережі викликають сильне звикання. Будь-яка програма, що радить людям «просто сказати ні» соцмережам, безславно неефективна, як і кампанія проти наркотиків у 1980-х.

Натомість частиною розв’язання проблеми можуть стати нові соцмережі іншого типу. Хоча технологію використовували для розпалення багатьох проблем по всьому світу, низка лідерів та держав водночас вітала її широкі можливості визначати й утілювати спільні політичні рішення. Така «технократія» вбачає в новітньому залученні спільнот механізм покращення нашого повсякденного життя. Наприклад, дедалі більша кількість виборних урядів використовує соцмережі, не лише щоб лякати чи злити своїх прихильників, але й щоб розширювати поінформованість громадян та доступ до програм, відстежувати бажання й потреби і навіть збирати пропозиції щодо держвидатків. Деякі країни намагаються безпосередньо залучити громадян до політичного процесу. Швейцарія, наприклад, – найстаріша безперервна демократія світу, але країна швидко почала використовувати соцмережі для забезпечення діджиталізації петицій громадян та залучення онлайнових ініціатив до обговорення політичних рішень. В Австралії та Бразилії рух Flux намагається використовувати цю технологію, щоб повернутися до справжнього політичного представництва, де виборні лідери віддані системі. Це дає можливість парламентських обговорень та цифрового голосування з ключових питань, що означає повернення влади від політиків до людей.

Спільним для всіх цих прикладів управління є використання соцмереж для навчання та залучення. Воно протилежне управлінню через тролінг – надто частому використанню соцмереж для нападів, провокацій та виявів самовдоволення.

Це вказує на, можливо, найбільший виклик з усіх: складно подолати будь-яку систему, якщо вона працює на два боки. І політику, і культуру вразять найгірші наслідки соцмереж – від брехні та теорій змови до гомофілії й тролінгу. Причина одна – увага, а увага, як ми вже переконалися, дає владу.

Суперпоширювальникі відіграють у нашому світі дедалі більшу роль; наразі цей факт незмінний. Однак від них залежить якість впливу: нейтральність чи шкода. Коли хтось долучається до поширення брехні, ненависті та інших соціальних отрут, цьому треба класти край , адже йдеться не лише про ганьбу, а й про небезпеку того, що постачальники найгіршої поведінки в соцмережах отримують більшу славу та успіх, аж до запрошення до Білого дому. Щоб зупинити лиходіїв, потрібно забезпечувати, щоб порушники не уникали відповідальності за свої дії й не мали доступу до організацій та платформ із найбільшим суспільним впливом. У демократичній країні ви маєте право на свою думку, але це аж ніяк не право вихвалятись огидними хейтерськими витівками чи поширенням брехонь.