Пол Клейнман: Психологія 101: Факти, теорія, статистика, тести й таке інше

1. Постійне підкріплення: поведінка підкріплюється щоразу під час виникнення реакції.

2. Часткове підкріплення: поведінка підкріплюється з певними інтервалами.

Цікаво, що реакція, яка виникає в результаті часткового підкріплення, виявляється стійкішою до гасіння, тому що така поведінка засвоюється протягом певного періоду, а не відразу. Часткове підкріплення також поділяється на чотири режими.

1. Підкріплення з фіксованим рівнем: поведінка підкріплюється після певної кількості реакцій. Наприклад, щур отримує їжу після кожного третього натискання важеля.

2. Підкріплення зі змінним рівнем: підкріплення забезпечується після непередбачуваної кількості реакцій. Наприклад, щур натискає на важіль кілька разів, але їжу отримує навмання без жодного фіксованого графіка.

3. Підкріплення з фіксованим інтервалом: реакція винагороджується в межах визначеного періоду часу. Наприклад, якщо щур натисне на важіль протягом тридцяти секунд, він отримає їжу. Байдуже, скільки разів щур натискає на важіль, тому що впродовж цього інтервалу він отримає лише одну їстівну винагороду.

4. Підкріплення зі змінним інтервалом: підкріплення забезпечується в межах непередбачуваного періоду часу. Наприклад, щур отримує їстівну винагороду що п’ятнадцять секунд, потім що п’ять секунд, потім що сорок п’ять секунд і так далі.

Приклади чотирьох різних режимів підкріплення трапляються в повсякденному житті. Наприклад, підкріплення з фіксованим рівнем широко застосовується у відеоіграх (гравець має зібрати певну кількість очок або монеток, щоб отримати нагороду); підкріплення зі змінним рівнем – у гральних автоматах; підкріплення з фіксованим інтервалом – виплата зарплатні щотижня або щомісяця; підкріплення зі змінним інтервалом – періодичні, безсистемні перевірки керівником роботи працівників. Для засвоєння нової поведінки найкраще підходить підкріплення з фіксованим рівнем, тим часом підкріплення зі змінним інтервалом – надзвичайно стійке до гасіння. Попри те що біхевіоризм із часом втратив популярність, внесок Скіннера лишається беззаперечним. Його оперантний метод використовується спеціалістами для лікування пацієнтів з психічними захворюваннями, а теорія про підкріплення і покарання досі застосовується в навчанні і дресируванні собак.

Зіґмунд Фройд народився 6 травня 1856 року у Фрайберґу, Моравія (нині Чеська Республіка). Його матір була другою дружиною батька, який був старшим за неї на двадцять років. У цьому шлюбі народилося семеро дітей, із яких Зіґмунд був найстаршим. До того ж майбутній науковець мав двох зведених братів, старших за нього років на двадцять. Коли Зіґмундові було чотири роки, родина переїхала з Моравії до Відня (Австрія), де минула більша частина його життя. Щоправда, він завжди говорив, що не любить цього міста. Фройд добре вчився в школі. Як єврей (хоча зрештою він уважав себе атеїстом), він не мав іншого вибору, крім вивчення медицини у Віденському університеті, куди вступив 1873 року. У той час медицина і право були єдиними варіантами для єврейських молодих людей у Відні. Фройд прагнув займатися дослідницькою роботою в галузі нейропсихології, однак посаду наукового співробітника було нелегко посісти. Тому він обрав приватну практику, спеціалізуючись на неврології.

Під час навчання Фройд заприятелював із лікарем і психологом Йозефом Брейєром. Ця дружба суттєво вплинула на подальшу роботу Фройда. Адже Брейєр лікував гіпнозом пацієнтів з істерією і спонукав їх розповідати про минуле. Гіпноз, який одна з пацієнток Брейєра Анна О. назвала «лікуванням розмовою», дозволяв пацієнтам зануритись у спогади, які не зринали в пам’яті у свідомому стані. Симптоми істерії в таких пацієнтів меншали. Фройд – співавтор книжки Брейєра «Дослідження істерії». Згодом Фройд подався до Парижа вивчати гіпноз під керівництвом відомого французького невролога Жана Мартена Шарко.

1886 року Фройд повернувся до Відня, де жив із приватної практики. Спершу він використовував гіпноз для лікування пацієнтів із неврозами та істерією, але невдовзі збагнув, що може витягнути з пацієнтів більше, посадовивши їх у розслабленій позі (наприклад, на кушетці) та заохочуючи розповідати все, що спадає на думку (так зване вільне асоціювання). Таким чином Фройд сподівався проаналізувати розповіді й виявити травматичну подію з минулого, з якою пов’язані нинішні переживання пацієнта.